Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Зі злості, зі злості, Горбачу, — із задоволенням встряю я. — І не тільки здирати, а й топтати, і роздирати на найдрібніші клаптики. Як можна не розуміти таких елементарних речей?

— Сфінксе, знаєш, іноді страшенно хочеться тобі врізати, — зізнається Чорний. — Просто до дрожу в руках.

Ми обходимо стілець, який хтось поцупив з актового залу, але не дотягнув до сходів. Чорний зупиняється.

— Хочу вам дещо сказати. За умови, що не будете сміятися. Це щодо виходу...

Горбач відразу знічується й зіщулюється, щосили вчепившись в наплічник, ніби боїться, що його ось-ось поженуть у зовнішність.

Чорний кусає губи, збираючись з духом. Оглядає стіни, стелю, підлогу — і врешті-решт дивиться на мене.

— Добре, — озивається він. — Можете, зрештою, і сміятися. Я знаю, де можна роздобути авто­фургон. Уживаний, але в пристойному стані. І ще я вмію керувати машинами. На­вчився. Мав таку можливість.

Дивимося на нього, роззявивши роти.

— Я знаю, що все це фігня, — проказує він швидко. — Знаю не гірше за вас. Я не маленький. Мені самому воно смішне, те, що я зараз сказав, але я мусив це сказати, хоч понадривайте животи, як піду. Я просто прошу вас: майте це на увазі, добре? І все.

Він повертається і швидко йде, кваплячись віддалитися від нас, так наче хвилі нашого уявного сміху підганяють його, вдаряючи в спину.

— Ми не сміємося, Чорний! — кричу я йому вслід. Він, не обертаючись, махає нам рукою та зникає на сходах. Панічна втеча, це можна назвати тільки так. Ми з Горбачем розгублено перезираємося.

— Оце-то так... — промовляє Горбач. — Одна була людина в Домі, яка мріяла про зовнішність, і тієї не стало.

— Прощавайте, бультер’єри в картатих камізельках, — зітхаю я. — У фургоні й без них буде дуже тісно.

— Припини, — просить Горбач. — Це не смішно. Він же і забрався так швидко саме заради того, щоб не чути різних таких жартиків.

— А я би при ньому і не жартував. Я не сміюся, Горбачу. Як я можу сміятися над такими речами? Адже це той самий повітряний змій Табакі, через який нібито пішли старші, тільки Чорний своїм змієм навчився керувати.

Горбач крутить головою:

— Не смійся при мені теж, добре? Не жартуй і взагалі нічого не кажи, — він копняком відкидає з дороги кинутий стілець, який цілком можна було обійти, і прямує вперед, застромивши руки в кишені так глибоко, що мені здається, ніби я чую, як тріщить і рветься матерія. Жахливо засмучений словами Чорного, а може, моєю реакцією на них.

Я йду за ним, з тугою уявляючи казку, в яку Чорний намагається повірити. Чарівна подорож у фургоні.

Діти Дому мчать назустріч вранішній зорі. У краденій машині, з Чорним у ролі керманича, летять по трасі, виспівуючи бадьорих дорожніх пісень. У реальному світі така поїздка протриває не довше ніж годину. А шкода. Бо ця казка навіть красивіша за ту, в якій старші пішли в невідомий, понадхмарний світ за допомогою повітряного змія. Красивіша і зворушливіша за неї саме тому, що вигадав її реаліст Чорний.

Повернувшись до спальні, ми застаємо там тільки Руду з Курякою, які сидять на різних кінцях ліжка і діють одне одному на нерви. Напруженість настільки відчутна, що Горбач негайно ховається на своїй полиці та зникає з очей, а я сідаю між цими двома, намагаючись, наскільки це можливо, затулити їх одне від одного. Що ж, усе правильно, тепер моя черга працювати громовідводом, шкода, я не Табакі, йому такі речі вдаються набагато краще.

Руда палить, розглядаючи кінчик сигарети. Куряка витріщається то на її брудні кеди, то на попіл, який вона струшує абиде, — Фазан Фазаном, хіба що не записує зауваження до щоденника. Роздратування Рудої майже непомітне, роздратування Куряки іскрить на всю кімнату. Я заважаю йому цілеспрямовано скаженіти, і він пересідає так, щоб краще її бачити — брудну-невиховану-негарну, і ще щось особисте, чого я наразі не можу вловити, може, вона йому нагрубила або налила в улюблені кросівки компоту, поки нас не було? Він червоніє, дивлячись на неї, тоді відводить погляд, але тут же знову зиркає, мовби пересилюючи себе, і мені дедалі цікавіше, що ж вона такого накоїла. З роллю громовідводу я зовсім не даю собі ради, тому тішить поява Шакала, який життєрадісно й фальшиво щось насвистує.

— Ну ось, — повідомляє він, видершись до нас, — Габі волає на всіх кутках, що завагітніла, можете собі таке уявити?

— Природно, від Сліпого, — Руда не здається особливо зацікавленою.

— А от і ні! Цього вона не казала. Ніяких «Слава юному дофінові!» — нічого такого. Нібито від Рудого або від Вікінга, загалом, щось невизначене, з ухилом у Щурячу тему.

— Бреше, — похмуро констатує Руда та, відкинувши сигарету, йде до ящика Грубого. Вивуджує його звідти, сонного, висаджує за спину і, зігнувшись під його вагою, виходить. Грубий спросоння кигикає щось незрозуміле, але загалом виглядає задоволеним.

— Егей, ти куди нерозумного? — вражається Шакал.

— Гуляти, — відповідає Руда вже з-за дверей, потім ляскають коридорні двері, і стає тихо.

— Ну й ну, — зітхає Шакал. — Так добре сиділи...

Сиділи ми зовсім не добре, але запаси оптимізму Табакі невичерпні; ніхто не має наміру з ним сперечатися.

— Недоладна істота, — каже Куряка. Може, щоб йому заперечили. Чи просто аби щось сказати.

— Хто? Руда? — дивується Табакі. — Чому?

— Так. Чогось у ній бракує. І навіть дуже багато чого.

Табакі крутить плашку радіоналаштування на магнітофоні.

— Знав би ти, як багато чого не вистачає тобі самому, то був би трохи помовчав, але раз уже ти не мовчун, договорюй.

Куряка хапається за нагоду висловитися.

— Вона різка, — каже він. — Груба. Нежіночна. Те, як вона поводиться, добре для дванадцятирічної, а їй уже давно не дванадцять.

— Ого! — Горбач перевисає зі свого ліжка, прислухаючись, і, мабуть, підбадьорений його увагою, Куряка додає:

— І ще вона свинота. Зовсім безнадійна.

— Ай, ай, ай, — Табакі розгойдується, випнувши губи, мов роздратований шимпанзе. — Ти хоч сам чуєш, що верзеш, Куряко?

— Вона ночує в кімнаті з шістьма хлопцями і розгулює по ванній кімнаті голяком, не зачиняючи дверей, і начебто вона спить з Лордом, але не здивуюся, якщо й зі Сліпим, а може, і ще з ким-небудь...

Горбач кидає в Куряку подушкою, а Табакі тут же на неї вискакує і приминає, люто буркочучи, ніби хоче розчавити Куряку на пляцок. Гарненько його втрамбувавши, він піднімає подушку і, переконавшись, що Куряка дихає, швидко накриває його знову. Поки вони затикають Куряку в такий дивоглядний спосіб, я блискавично вловлюю образ Рудої, який так вразив і розсердив його. Зблиском — худа, хлоп’яча фігурка. Обтягнуті рожевою шкірою ребра під темними сосками, червоний кущик лобкового волосся, ноги, руки і майже нічого між ними. Вона дивиться на мене, точніше, на Куряку, вивернувши руку, де під ліктем ледь червоніє якась болячка, дивиться відчужено, без щонайменшого інтересу, а тоді облизує її. Потім поволі опускає руку і, не намагаючись прикритися, зникає в душовій кабінці. Її перехід туди вкарбовується у сітківку Куряки покадрово, сотнею знімків, вони вузькі та наповзають один на одного. Ось що змусило його так болісно червоніти. Я розумію: Куряку образило не те, що він побачив, а реакція,