Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Уклавши Чорного, Македонський і Горбач нерішуче дивляться на Сліпого. Табакі підповзає ближче — і теж витріщається.
— Жах, — каже він пошепки. — Явний вампіризм, ви лиш дивіться…
Я скошую очі. Сліпий спить з надзвичайно умиротвореним і гарним лицем, якого в нього в безсонному стані взагалі не буває.
— Неспроста це, — зауважує Табакі. — Типовий вампір, істинно вам кажу.
Лері видивляється на Сліпого з таким жахом, що йому аж віник випадає з руки.
— Але ж воно так і є, люди. Чому це він задоволений такий? Нема з чого йому бути задоволеним, і спати йому також нема з чого. Не подобається мені все це.
Табакі насолоджується.
— Такими вони й бувають, Лері, мій друже. Лежать собі в трунах з пишним рум’янцем та з усмішечкою. За цим і розпізнають їхнього брата. Осиковий кілок у серце — і...
Із кутка Чорного долинає напівстогін, напівгарчання, й усі здригаються. Там Лорд чаклує над опухлою, безокою головою, накладаючи спиртні примочки, а Нанетта підглядає за його діями з-за подушки.
— Осиковий кілок, — бурмоче Табакі. — Такий загострений...
Чорний гарчить і відштовхує руку Лорда.
— Ось хай би в язика тобі цей твій кілок, — обурюється Лорд. — Не набридло тобі, Табакі? Не втомився ти від усього цього?
— Так. Про що це я? Здається, я загубив нитку розповіді.
— Дивіться! — раптом кричить Руда, показуючи на вікно. — Дивіться ж бо!
Горбач із Македонським кидаються до вікон, а ми обертаємося і теж дивимося туди, в чорно-синє небо, де блякла тріщинка ранку висвітлила й розпанахала обрій.
— Ранок! — патетично вигукує Лері, змахуючи віником. — Сонце! (Хоча ніякого сонця ще немає і близько.) — Ура! — Він салютує віником у напрямі вікна — і на мене з Курякою плавно пікірують сизі балабушки пилу впереміж із недопалками.
Так вона закінчилася, ця мерзотна ніч, хоча, звичайно, не зовсім у той момент, коли ми помітили перші ознаки ранку, і навіть не тоді, коли він по-справжньому настав. Тобто, звісно ж, те, що оточувало нас, уже не було ніччю, однак називати цю сіру мрич ранком я також не став би. Радше перехід від однієї ночі до іншої — такий опис значно ближчий до істини. Тим більше, нікому не вдалося нормально поспати й прокинутися, я навіть не пам’ятаю, чи був того ранку сніданок, і взагалі мало що пам’ятаю, тільки себе в якийсь момент, і Сліпого, який сидить коло гітари, а в кімнаті сіро, неначе вже знову вечір, і порожні пляшки вишикувалися на тумбочках, хоч я, знову ж таки, не пам’ятаю, щоби хтось із них пив. Обурений вигук Лері, який піднімає порожню пляшку:
— А вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами й переживаємо!
Під «там», мабуть, мається на увазі їдальня, але обід чи сніданок — незрозуміло, а «вони» — це хтось ще і я сам, бо не пам’ятаю, щоб я відлучався кудись та щось їв, отже, швидше за все, я був серед тих, котрі пиячили.
Пам’ятаю Лорда, який вкриває сплячу Руду, і Чорного, який димить на своєму ліжку. Чорного, живого місця на якому — тільки сигарета й око, все решта — білі перехрещені смуги пластиру. Сліпий киває у такт своїй пісні, голубувато-сірий, барви заношених джинсів, наче воскреслий Лазар, усе ще в колись білому светрі, який тхне вином і спиртними примочками. Нагинається над гітарою, дзвенить струнами, нашіптуючи невиразний текст, щось про Ліс із неходженими стежками і струмками, гіркими від трави, яка росте вздовж берегів.
Руда спить, зіщулившись між подушками, затиснувши долоні між колінами, волосся — наче яскраво-червоне пір’я підстреленого дятла, все решта — непомітне й повсякденне, навіть вона сама на цьому місці — щось звичне, що саме там і має перебувати, на що ніхто вже не звертає уваги, за винятком однієї-єдиної людини, яка закутує її ковдрою, немов скнара; той скнара ховає свій найцінніший скарб подалі від сторонніх очей.
Лері підбирає з підлоги пляшку й обурено струшує:
— Вони тут пиячать, поки ми там запасаємося для них харчами і переживаємо.
— А ти не переживай даремно, — радить йому Чорний. — Побережи нерви.
Я слухаю. Уважно вслухаюся в його інтонації, в яких неявно присутнє вдоволення, і мені цікаво, чому він так радіє, цей побитий, невиспаний, голодний Чорний, а потім переводжу погляд на Сліпого — і здогадуюся, як виглядає те, чим так тішиться Чорний під своїми бинтами. Воно виглядає як обличчя Сліпого з заплилим оком і розсіченою губою. У день, коли знайшли небіжчика. Коли кожна подряпина — знак причетності до дечого, причетності та вини. І йому начхати, що на ньому самому їх не менше, цих відмітин, головне, що вони — у Сліпого.
«Ліс, ліс... Темний, духмяний, із запахом м’яти... Пісні найсолодші — заманки для мандрівців...»
Чорний гасить сигарету об живіт культуриста на плакаті у себе в узголів’ї.
— Що відповідати Ральфові, якщо він запитає про синці?
Побитий, невиспаний і так далі чесно запитує в однозграйників, як йому поводитись у скрутній ситуації. Здавалося б, це ні для кого не є причиною вкриватися сверблячими плямами від щік до пупка — плямами, які чухатимуться навіть і через тиждень після появи, але я відчуваю їх на собі: вони — наче дрібні та пекучі комашки, що блискавично розповзаються під светром, кусючі, з липучими лапками; я відчуваю це так, наче хтось закинув цілу жменю комашок мені за комір.
— Кажи, що планував, коли почав верещати, — пропоную я. — Або мовчи, яка різниця? Для твоїх планів однаково добре підходить і оте, і це.
Несамовиті іскорки просочуються крізь смужки пластиру в мій бік.
— На що ти натякаєш?
— Та ні на що. Просто я на твоєму місці не став би так швидко оговтуватися після нападу божевілля. Адже ти з’їхав з глузду, Чорний! Не далі як учора. Міг би залишити всілякі розумні запитання на потім. Це виглядало би природніше.
Я говорю й говорю, і не можу зупинитися, вона скидається на лекцію, ця моя промова, і пам’ятається мені не тільки як довга, а навіть як красива. Хоч тут я, можливо, видаю бажане за дійсне, бо чомусь виразно пригадую палець, яким я махав перед заліпленим пластиром носом Чорного, а звідки міг би взятися палець у моєму організмі? Я провів екскурс класичними образами божевільних, витягнув на світло Офелію й капітана Ахава, порозмірковував про поросячі хвости, неозброєним оком помітні під чиїмись спідницями, про коханців, які стрибають у вікна при появі чоловіків, але забувають прихопити труси та черевики, я говорив довго і натхненно, хоча мені заважали стривожені оплески Табакі й оті комашині атаки, а коли я завершив свою промову, Чорний поцікавився, що саме я мав на увазі «під усією цією маячнею».
Табакі радить Чорному «не будити лихо, поки воно тихо», бо «ну видно ж, як він сильно-пресильно нервується, а тобі все мало, так?».
— Прислухайся до голосу народу, — раджу я. — Офелія, що не добігла до річки...
При згадці про річку справжній кандидат у божевільні, побитий ватажок і лісопроходець киває і стверджує, що «річки — це така небезпечна субстанція... Ніколи не знаєш, чи можна з неї пити. Лежи та слухай, поки точно не вирахуєш, чи є в ній жаби, і якщо є, сміливо можеш пити, не отруїшся».
— Дякую, — кажу я Сліпому. А Чорному кажу: — Ось. Повчись у майстра, — і, не слухаючи його
