Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Нічого не розумію… — Винниченко вийняв хустку, зняв капелюх, витер з чола рясний піт. — Про що ти говориш?

— Про те саме! Про Центральну Раду!

— Ц–центральну Раду?… А! — нарешті здогадався Винниченко. — Ну, який–бо ти справді, Шпулько! Таж розумієш…

— Нема чого розуміти, кажу! Позавчора аж двісті нових членів до Ради увели, а свою обіцянку так і не виконали!

Справа в тому, що віднедавна — як вийшла свобода після Лютневої революції — біс честолюбства опанував безногим лихварем: йому закортіло до показного, усім примітного поста, йому забажалося стати членом Центральної Ради. І Шпулька вважав, що має до того всі підстави: стражденний, пригнічуваний царським режимом, до того ж — майновий, не якась там голь нещадима! Ще й, коли хочете знати, — загальний благодійник! Позичали ж у нього десятку підпільники–революціонери, позичали сотню чиновники при губернаторі, позичає і сам Винниченко — заступник аж бороданя–професора!.. От вийде Шпулька в поважні люди, тоді для Полі добере справжнього жениха!

— Ну, який–бо ти, Шпулько! — знову змолився Винниченко. — Таж це обирали делегатів від військових і селян!

— Я можу від лікарів посвідчення подати, що інвалід війни! — зухвало озвався Шпулька. — За півсотні мені яку завгодно липу на Галицькому базарі справлять! Можу й з волості, що — хлібороб від дня народження… Можу з заводу, що — пролетарій і ноги загубив біля машини. Це ж таки правда!

— Ні, Шпулько, коли обиратимемо від домовласників, от тоді твоя кандидатура пройде одною з перших: домовласник, але не буржуй, інвалід і зазнав лиха від іноземного капіталу, — трамвай же був бельгійський…

— Правда? — перепитав Шпулька, переймаючись довірою.

— Коли неправда, більше мені ніколи грошей не позичиш!

Шпулька вагався. Змінити гнів на милість чи не змінити? Правда, п'ятдесят процентів — зиск неабиякий: не всі ж отакі дурні, як цей пришелепуватий письменник! Шпулька бував по контрамарках і на «Пантері», і на «Брехні» — і прийшов до висновку, що все це ні до чого: сама мерихлюндія.

— То як, Шпулько? Принесе завтра вранці Поля тисячу?

— Аякже! — понуро зиркнув Шпулька. — Так я до вас Полю й пущу. Дівча — молоденьке, недосвідчене, ще зобидите!..

— Ну, що ти, Шпулько! Як же я її можу зобидити?

— Дуже просто! Як зобижають дівчат? Відразу — гарні слова почнете, пообіцяєте щось, а там…

— Фі, Шпулько! Як тобі не соромно? — образився Винниченко. — Таж — маю жінку!

— От–от! Одружені якраз на таке й мастаки! Он у своїх п'єсах чого тільки з дівчатками не робите!..

— Так то ж у п'єсах, то все вигадано, Шпулько!

— Угу! Знаємо! Самі колись ноги мали!..

— Ну, як знаєш! — вдався в образу Винниченко. — Я, звісно, і сам можу підійти. Тільки ж, розумієш, незручно — ще хтось побачить. Ти вклади гроші в конверт, чи що…

Та Шпулька бурчав собі далі, не слухаючи:

— Дівчатко — наївне, погибелі своєї не знає, а чорні душі з того і користуються. — Раптом він перейнявся гнівом. — Та й вони — теж! Ти до неї всією душею і думку гадаєш — чисте воно, як фіалка! А воно зверху — ясочка, а внутрі — кицька напровесні!.. О, он! Дивіться! Глядіть!..

Винниченко повів очима, куди вказував Шпульчин палець.

На другому боці Володимирської, над кафе «Маркіз», на третьому поверсі, вікно було відчинене, але парусинова штора спущена. Кімнату всередині яскраво освітлено, і силуети двох людей відбивались на парусині, як на екрані. Одна тінь була — жіноча, друга — чоловіча. Вони стояли одна проти одної, то зближаючись, то віддаляючись, — проте, можливо, що то тільки колихалась штора під благеньким вітерцем.

— Бачите? — злісно прошипів Шпулька. — Котрий вже день приглядаюсь! Сурйозне таке дівча, в пенсне, на роялі грає. А диви… У, бабське кодло, відьомське!..

Винниченко вийняв записничок і нотував щось на сторінку.

— Що то ви там записуєте? — похмуро поцікавився Шпулька. На дівчину він розгнівався, але й віддавати її не хотів.

— Та то так собі… знадобиться для романа чи п'єси.

Гра силуетів на шторі була справді ефектна, та й цікаво було за поведінкою тіней на екрані домислити принагідний літературний сюжет.

Раптом світло в кімнаті примеркло — неначе його прикрито чимось згори, — і