Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Пораженець. І вам відомо це ще з передреволюційних часів.

— Але ж тепер ви виступаєте за революційну оборону — разом з Центральною Радою!

— От іменно: разом з Центральною Радою, — м'яко зауважив Винниченко. — Вам відомі випадки, коли політика громадського органу не збігається з політикою всіх партій, які й складають цей орган: цілком аналогічно, як у більшовиків у Раді робітничих депутатів… — Винниченко журно зітхнув. — Політика Центральної Ради, цілком очевидно, не збігатиметься з політикою нашої партії, доки соціал–демократія не очолить Центральну Раду. Тому ми й робимо вам пропозицію, Юрію Леонідовичу: об'єднати сили — соціал–демократії української і російської.

— Допустимо… — вперше розважливо мовив П'ятаков. — Але ж ідея створення малоросійської, тобто — української армії, за умов війни, може бути спрямована тільки на дальше ведення війни?

— Допустимо, — сказав і Винниченко.

— Якого ж чорта! — роздратувався П'ятаков. — Що ж ви мені морочите голову! Значить, ви — за війну?

Але Винниченко поклав руку на коліно П'ятакову:

— Ах, шановний Юрію Леонідовичу! Ми з вами — не наївні молодики. Ми з вами чудово розуміємо, що здійснення в умовах війни українізації армії — це розвал російського фронту! От і чудово! — аж скрикнув Винниченко. — Нехай собі розвалюється! Ми ж з вами проти війни не просто з якихось там сентиментальних міркувань, вроді «Геть зброю» Берти Зутнер у перекладі Арцибашева! Ми з вами проти війни — як революціонери, в інтересах світової революції! Ваша ідея, Юрію Леонідовичу, «геть кордони», проти якої так ополчився, взиваючи її «імперіалістичним економізмом», той же Ленін… Ах, пробачте, це я згадав не навмисне! — ваша концепція, що соціалістична революція неможлива в одній країні, а лише в світовому масштабі, має собі прихильників і поміж національних соціал–демократичних організацій, не кажучи вже про анархістів! Уявіть собі: фронт розвалиться, німецька армія рине сюди; в Німеччині, де не буде стримуючих військових контингентів, вибухне антикайзерівське повстання, за ним неминуче прийде повстання в арміях Антанти, і таким чином…

— Тихо! — спинив його П'ятаков і озирнувся на кущі. — Поза кущами ходять люди!

Вони перечекали якийсь час, поки поза кущами пройшла якась закохана парочка, — Винниченко тимчасом тішив себе райдужними мріями: російська армія розвалиться, німецька армія розвалиться, а новоутворена українська армія залишиться боєздатною і гарантує ствердження самостійної української держави, — та П'ятаков сполохав його солодкі мрії:

— Коли ви їдете до Петрограда?

— Завтра–післязавтра. Ви дасте мені листа до ваших колег?

П'ятаков вперше довго подивився Винниченкові просто в очі. Нарешті процідив, ледве стримуючи гнів:

— Ви, звичайно, мусите розуміти, що на таке запитання я повинен відповісти вам, що… прошу пробачити і прийняти мої слова як кон'юнктив, чисто умовно, що ви — або провокатор, або — ідіот?

Винниченко кашлянув.

Очима він пошукав, чи поруч трость з топірцем і стилетом.

— Прошу дарувати це мені, шановний Володимире Кириловичу, — додав ще глузливо П'ятаков, — але ж ми з вами старі підпільники і дійшлі конспіратори…

Ще мить вони помовчали обоє.

В скверику вже людей не було. Під молодими берестками стало зовсім пустинно. Сліпенько світили ліхтарі на Володимирській. Було майже тихо навкруги: місто облягалось на ніч. Де–не–де прохоплювались п'яні вигуки вечірніх гуляк. На розі бренькав на своєму банджо безногий Шпулька.

П'ятаков порушив мовчання перший.

— Я буду в Петрограді цими днями. Все, що знайду потрібним, я скажу сам.

Винниченко мовчав. Хоча «провокатор» та «ідіот» було сказано лише в кон'юнктиві, ще й з трьома перепрошуваннями, однаково чути такі слова на свою адресу не дуже приємно. Варто було б звестися і — піти… Він зітхнув: особистим завжди доводиться жертвувати в ім'я загального. Добре, що він — старий підпільник і розуміє: в інтересах справи не можна дозволяти собі таку розкіш, як — образа…

Він нарешті промовив, надувшись, як дитина, яку скривдили в час гри у фанти:

— Гаразд. Постараюсь затриматися з виїздом, скільки можливо. Найкраще було б — приїхати в Петроград одночасно. Подзвоню вам, якщо змушений буду виїхати невідкладно…

П'ятаков звівся перший. Винниченко звівся теж. Вони побрали палиці в руки, насунули капелюхи до брів, застебнули плащі. І зразу зробились надзвичайно подібні один до одного. Тільки дві борідки: одна більша, кучерява, в колечках, друга — менша, рудувата з памороззю, цапина — виказували, хто ж з них Винниченко, а хто — П'ятаков.

Безногий Шпулька на розі в цю хвилину заграв улюблене Винниченкове «Сомнение» Глінки на слова Кукольника.

П'ятаков раптом пирхнув — він завжди пирхав, коли треба було виявити зміну в його душевному настрої, — і сказав, не приховуючи злої іронії:

— А