Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Зрозуміло! — урвав П'ятаков.
На мить він замислився.
Він — персонально він — як і Винниченко — теж розумів революцію не як боротьбу широких мас, а тільки як змагання між партіями. Яка партія складе кращу комбінацію, та й буде зверху. Яка буде зверху, та й встановить жаданий для неї режим. Але був П'ятаков вдачі грубої, тому й запитав прямо:
— Що ви хочете за цю… пропозицію?
Винниченко помовчав — тепер вже умисне, бо відчув, що знайшов стежку до серця сггіврозмовника, — і заговорив певніше:
— В Петроградській Раді біля керівництва — меншовики: Чхеїдзе, Церетелі й інші, — ваші давні партійні колеги та й, нам це відомо, — персонально ваші особисті приятелі. В більшовицькій фракції Петроградської Ради — теж чимало ваших однодумців — «лівих». Ваш авторитет — «Київського» — поміж усіх цих товаришів безсумнівний. А нам треба, щоб Петроградська Рада підтримала домагання Центральної Ради перед Тимчасовим урядом.
П'ятаков пирхнув:
— Але ж вам добре відомо, що я — противник «українства» в будь–яких його формах та проявах!
Винниченко знизав плечима. Це йому було добре відомо. З П'ятакова був, так би мовити, стереотипний екземпляр вульгарного русотяпа. Киянин зроду, він, проте, завжди ставився з упередженням до всього неросійського і особливо — «малоросійського». На селян він казав «хохли», а коли чув, що українською мовою говорить інтелігент, зневажливо пирхав: «Покиньте! Ну кому це потрібно? Ви ж чудово знаєте російську мову!»
А втім, — ні: зовсім не через великодержавницький обивательський снобізм став П'ятаков запеклим противником поривань українців до свого національного життя. Ідеями космополітизму П'ятаков захопився ще на шкільній лаві — задовго до того, як натрапив на марксизм і оголосив себе переконаним інтернаціоналістом. Зерна великої науки про єдність пролетарів усіх країн зростали в душі П'ятакова на спаскудженому грунті ідеології безбатченків. Здійснення програми інтернаціоналізму він вбачав у стиранні граней між національностями і проповідував чудернацьку «безнаційність». Заявивши себе соціал–демократом, він приймав, що в епоху імперіалізму соціальна ситуація визначається так: з одного боку — монополістичний капітал кожної з капіталістичних країн змагається за світове панування своєї нації над іншими; з другого — пролетаріат усіх націй спільно бореться проти капіталізму. Але твердив, що цю боротьбу можна вирішити лише в світовому масштабі — світовою революцією. Буржуазія бореться способом націоналізму, пролетаріат — способом інтернаціоналізму. З цього твердження — в суперечках з Леніним — він робив висновок, що в пролетарській революції боротьба за національне визволення є… контрреволюцією.
— Це нам відомо! — сказав Винниченко і з ненавистю поглянув на П'ятакова. — Відомо хоч би з останнього вашого виступу на засіданні київського комітету більшовиків, присвяченому питанню: підтримувати чи не підтримувати більшовикам український визвольний рух? Ви сказали тоді, що — цитую — «підтримувати українців нам невигідно: Росія не може існувати без української цукрової промисловості, українського вугілля, українського хліба…» Відомо! — трохи підвищив він голос, бо П'ятаков зробив рух, щоб щось сказати, — відомо і те, що вашу позицію в національному питанні Ленін вважає продовженням політики Миколи Другого…
— Слухайте! — заревів П'ятаков. — Ми з вами, здається, домовилися вже не посилатись на Леніна, а то я пригадаю вам ще, як той же Ленін висловився про вашу порнографічну писанину!
— Добре, добре! — замирливо, але надто поспішно — щоб П'ятаков не здійснив своєї погрози — сказав Винниченко. — Не про те мова зараз! Мова про те, що проти українства — персонально ви а програма вашої партії, навпаки, обстоює принцип національного визволення так само, як і соціального! Отже, ви, як член партії, побудованої на принципі демократичного централізму, повинні коритися партійній програмі і виконувати її!
П'ятаков мовчки застебнув ланцюжок між двома лев'ячими головами на пелерині, насунув капелюх на очі і взяв палицю в руку. Подібно було, що він збирається йти, вважаючи розмову вичерпаною, і Винниченко примусив себе стримати свої пристрасті:
— Крім того, Юрію Леонідовичу, ви ж мусите знати, що наші домагання зараз зовсім скромні: ми вимагаємо тільки національно–територіальної автономії. Це менше навіть проти того, чого вимагає для України в своїх тезах Ленін і схвалила ваша партія… Пробачте! — похопився він. — Зірвалось: про Леніна не будемо згадувати. Тим паче, — додав він улесливо, — що зараз, перед з'їздом вашої партії, ще зовсім невідомо, хто ж очолить її після з'їзду — Ленін чи, може, П'ятаков…
— Чого ви ще домагаєтесь?
— Ми домагаємось ще… українських національних частин в армії…
П'ятаков сердито пирхнув:
— Армії існують для того, щоб воювати. А партія більшовиків, з думкою якої, — додав він єхидно, — ви почали так рахуватись, як вам відомо, — проти війни! І тут ви вже не можете відокремити мене персонально, як це ви весь час наполегливо підкреслюєте, бо вам добре відомо, що я — пораженець.
— Я теж, — скромно нагадав Винниченко.
— Що — теж?
