Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Флегонт зовсім сторопів. Так його ще ніхто і ніколи не питав. Навіть Марина. І хіба на це зразу відповіси? Це ж треба подумати! Власне, він до ладу й не уявляв, у якому ж напрямку треба думати. Про що, власне, мова?
Лія допомогла йому:
— Що для вас на світі — найдорожче?! Таке дороге, що ви й життям згодні за це наложити? Є у вас таке дороге та святе?
— Україна.
Сказати це не було соромно, і він навіть відчував гордість за сказане. Але, коли вже сказалося, тоді все–таки зніяковів. Можливо, така заява виглядала надто високопарно?
Лія дивилась на гімназиста трохи зачудовано. Звичайно, вона готова була на своє чудне запитання почути з юнацьких вуст щось виспрене, навіть абстрактне: на подібне запитання важко відповісти просто. Але ж відповідь все–таки була несподівана.
— Україна? — перепитала вона спантеличено. — Чому?… Тобто, я хочу спитати, чому саме ви любите Україну?
— Бо це моя батьківщина, — відповів Флегонт і теж змішався: відповідь, по суті, була вірна, але ж наче з букваря — і через це дорослому ніяково було це вимовляти.
— А Росія? — запитала Лія. — Хіба ви не любите Росії?
— За віщо ж мені її любити? — понуро відказав Флегонт. — За те, що вона гнобить мою батьківщину? За те, що я, українець, вчусь у гімназії російською мовою? За те, що українська мова взагалі була заборонена? За те, що українців, які боролись за національне визволення, засилали на Сибір?
— Але ж на Сибір засилали і росіян, і поляків, і євреїв — революціонерів!
— Проти революціонерів я нічого не кажу! Вони ж — революціонери! — Він раптом розсердився. — А Росію я ненавиджу!
— Ненавидите? — вжахнулась Лія і навіть підхопилась. — Ненавидите російський народ? Ненавидите російського безлошадного мужичка, робітника–росіянина, росіянина— солдата?
— Ну, — потис плечима Флегонт. — До чого тут народ? Народ тут ні до чого! Народ я… люблю!
Лія зітхнула з полегшенням.
— Отже, ви ненавидите не Росію, а — російську державу, царський режим, який пригнобив вашу Україну. Ненавидите саму систему гноблення народу…
Флегонт знову знизав плечима. Все це було зрозуміло само собою.
— Отже, — зраділа Лія, — коли ви говорите, що любите Україну, це означає, що вас обурюють злидні й безправність українців? І щоб не було народові такого лиха, ви готові навіть віддати своє життя?
Флегонт мовчки кивнув.
Лія спинилась перед Флегонтом. Вона хвилювалась. Зараз вона мусить просвітити цього милого, але ще наївного юнака. Тільки два роки тому її саму просвітив якийсь «вічний студент», що проживав у Чорнобилі під наглядом поліції. Потім його заслали в Нарим.
— Босняцький, — сказала Лія, — а для всіх народів на землі ви б хотіли такого ж щастя, такого добра, якого бажаєте для свого народу?
— Звичайно! — знову стиснув плечима Флегонт.
— Отже, й за це — варто віддати життя?
Флегонт помовчав. Він вже не ніяковів. Серйозність розмови родила простоту почувань.
— Варто, — згодився він, потім додав: — і треба!
— Милий Босняцький! — скрикнула Лія. — Так саме цього й хочуть більшовики–комуністи!
Лія сіла поруч і навіть взяла Флегонта за руки.
— І от що я вам скажу, Босняцький: вибороти щасливе життя для скривджених у цілому світі — як це прекрасно! Ви згодні з цим, милий Босняцький?
— Згоден.
Було приємно, що дівчина казала йому — милий. І що тримала руки — теж. Але він ще ніколи не вів таких розмов і тому почував себе ніяково.
— І взагалі, — запалилася Лія, — яке б це було щастя, коли б на світі був тільки один народ! Ви згодні, Босняцький?
Флегонт кивнув. Хоча не дуже й уявляв собі, як таке може бути. Хіба що — колись, аж потім, дуже не скоро, коли вже з тисячу літ побуде на землі той самий комунізм?
— І тому, Босняцький, — промовила Лія урочисто, — боротьба трудящих — інтернаціональна!
— Інтернаціоналізм — це дуже добре! — солідно погодився гімназист.
— Тим–то і треба,
