Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Фортуна, власне, прихильно обернула до Винниченка свій примхливий лик зовсім недавно.

Ввійшов Винниченко в літературу як новеліст — автором невеличких оповідань. І то були справді літературні шедеври, які вражали глибиною спостережень і силою відтворювання. Але читали ті прекрасні твори лише обмежені кола українських інтелігентів — світу лишався невідомим український новеліст Винниченко. А матеріально був самий збиток: гонорару від злиденних півлегальних українських видань вистачало хіба що тільки на те, щоб оплатити витрати на чорнило, папір та поштові видатки.

Та з поневірянь заробітчанина Винниченко на той час вже самосильно вийшов у мішані міські кола — революціонерів, різночинців та міщан. Спостережливість натури навчила його тонко відчувати запити кола, в якому він обертався, — потурати вимогам та смакам читача.

Найліпшим — найзаможнішим — споживачем був, одначе, міський обиватель: він не тільки читав, але й читане купляв. І Винниченко почав писати модні в цьому колі проблемні повісті — у відповідь на запитання, які подразнювали тоді міського інтелігента. Буржуазне суспільство на спаді і в розкладі, занепад нестійкого протестантизму під ударами незрівнянно дужчих панівних верств, розбещений та психічно звихнутий міщанин та його моральна безвихідь, статеве питання — все це й стало сюжетом його писань. В творчості Винниченка обиватель став тепер об'єктом і суб'єктом. Він купував книжки, він їх і судив.

Це дало авторові якийсь гріш, але попервах зовсім малий: український споживач був нечисленний — за читання української книги можна було потрапити й в тюрму.

Тоді Винниченко організував переклади своїх творів російською мовою, а деякі по–російському писав інколи і сам.

Та здобути російського читача пощастило не зразу — лише тоді, як трапив він на широку стежку до споживача мистецтва: в театр! Книгу читали одиниці, а п'єсу в театрі дивились тисячі глядачів. Драматург Винниченко став відразу широко відомий: «психоложество» його сюжетів, зорієнтоване на потурання тим же таки обивательським смакам, зразу почепило на театральних касах аншлаги: «билеты все проданы».

Так прийшов, нарешті, і матеріальний добробут.

Численні п'єси — а п'єсу Винниченко писав за тиждень, другий раз і за день, — пішли в театрі Соловцова у Києві, по інших російських театрах на Україні, нарешті, і в Москві та Санкт–Петербурзі. «Чорна пантера», «Брехня», «Гріх» — одна за одною стали «гвоздями сезона».

За славою драматурга прийшла і літературна слава взагалі. Винниченко був запрошений до участі в збірниках товариства російських письменників «Содружество» — поряд із найпопулярнішими на той час письменниками Росії: Буніним, Купріним, Андрєєвим, Арцибашевим. Дістав замовлення від так званого «Всеросійського бюро», яке розсилало твори найбільш відомих письменників у п'ятдесят журналів та газет. Нарешті, надійшло запрошення і від поважних російських видавництв — «Знание» та «Земля»: обидва пропонували реалізувати повне видання творів Винниченка.

Та сталася революція, — і все полетіло шкереберть…

І от стоїть він знову перед безногим лихварем і чекає його ласки на чергову позичку. А той ще й кирпу гне…

Кисло, аж бридко було Винниченкові на душі.

— Чуєш, Шпулько, — лагідно повторив Винниченко. — Чого це ти похмурий? Може, з племінницею… якась неприємність?

В безногого жебрака–лихваря була вісімнадцятилітня племінниця–сирота, золотоволоса красуня Поля. В ній — в Полі — було все життя цього пройдисвіта–недогарка. На неї дбав він все своє паскудне життя. З цього й починався клопіт. Сердешній красуні не давали дихнути ласі женихи. До багатійки Полі мостилися і прикажчики наймодніших ательє на Хрещатику, і чиновники, і, насамперед, «фартові» з усіх «хаз» та «малин» на Шулявці та з–під Батийової гори. Втім, Поля і справді була чарівна в своїй незайманій вісімнадцятилітній красі, і поміж київських дженджиків вважалась найпершою красунею на всю столицю. Признавав це і такий естет та знавець жіноцьких чар, як ловелас та драматург Винниченко.

Шпулька не відказав нічого на турботливе запитання і далі бренькав собі на банджо. Якийсь запізнілий, загулялий офіцер, проходячи, кинув у кашкет троячку, — і Шпулька з достойністю приклав два пальці на честь до голої голови: «Здравія желаю! Вип'ю за бої під Равою–Руською…»

Винниченко потоптався на місці ні в сих ні в тих.

— Не розумію тебе, — тоскно промимрив він, — такі ж ми з тобою давні приятелі, а ти… Розумієш, мені спішно потрібна якась там тисяча…

Шпулька урвав грати, — з відтяжкою, наче на гаванській гітарі, — і поклав інструмент обережно поруч з собою.

— А що там розуміти? Не буде грошей.

— Чому? Я ж тобі віддав ті… п'ятдесят процентів…

— Не буде грошей! — гарикнув Шпулька зовсім грубо. — Атанде! І взагалі — одкоша!

Він знову взяв банджо і бренькнув: «Не верю, не верю…»

— Ну, Шпулько! — змолився Винниченко. — Що з тобою? Чим я тебе прогнівив?

Шпулька кинув банджо на тротуар, аж забриніли струни.

— Зі мною — нічого! А що з