Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Винниченко поколупав кінцем трості в стежці під ногами.

— Блискуча ідея! — нарешті вимовив він єхидно, радий нагоді відплатити за «провокатора» та «ідіота», нехай і в кон'юнктиві. — Для розумового рівня абітурієнта київської гімназії — пробачте, ви закінчили, здається, першу, дворянську? — просто–таки геніальна ідея!.. Щодо мене, то, як «абітурієнт» тільки церковно–приходської, плебейської школи, мислю, що всім іншим плебеям у тому числі і, особливо, таким, як, скажімо, Андрію Іванову, Василеві Боженкові або кравцеві Смирнову, тим паче — випханому вами з київської організації відомому ленінцеві Петрову–Савельєву, — теж цікаво буде почути, що керівник київських більшовиків товариш Юрій П'ятаков без уповноваження партійного комітету вів прелімінарні розмови про спільність дій з самим заступником голови «шовіністичної Центральної Ради, «сепаратистом» добродієм Винниченком…

Вони розійшлись тихо, не мовивши більше ні слова, навіть не сказавши «на добраніч» на прощання, — тільки хитнули один до одного широкими крисами своїх романтичних капелюхів.

Постать П'ятакова зникла за рогом праворуч.

Тоді рушив і Винниченко — ліворуч: конспіратори завжди розходяться тільки один після одного і тільки в різні боки.

Винниченко йшов спроквола, тягнучи за собою трость, і на гравію стежки вона виписувала кривулястий слід. Навмання він підспівував банджо, що бренькало на розі:

Він вийшов із скверу і перейшов через Велику Підвальну.

В меланхолійному, журливому настрою Винниченко спинився під крислатим каштаном на розі.

Під каштаном — прихилившись до могутнього стовбура, у невеличкому візку на чотирьох коліщатах — сидів інвалід без обох ніг. Він був у солдатській гімнастерці, солдатський кашкет лежав поруч на тротуарі денцем догори. В кашкеті — купка мідяків і поштових марок з штемпелем «имеют хождение наравне».

Шпулька не був інвалідом війни: ноги йому відрізано двадцять п'ять років тому — першим трамваєм Києва. Отже, він таки був київською меморіальною відзнакою. Проте він вважав за краще вдягтись під жертву світової бойні: хто його не знав, той щедріше кидав милостиню в кашкет.

За двадцять п'ять років жебрацтва безногий київський абориген поставив кількаповерховий «доходний» будинок на Бульварно–Кудрявській і прибутково здавав квартири чиновникам. Сам проживав у ветхому особнячку на Шулявці.

Крім того, ці чверть століття Шпулька виконував функції зв'язку між усіма бандами київських грабіжників — і це також давало йому чималий зиск. Каштан на розі Володимирської та Підвальної — то був фактично штаб бандитських ватажків.

Прислужувався Шпулька і революціонерам–підпільникам для різних, умовних, певна річ, передач, коли раптом втрачалася домовлена явка. І на цьому також робив сякий–такий гендль.

Служив він і в охранці.

— Здоров був, Шпулько! — весело вітав його Винниченко.

Не уриваючи бренькати на своєму банджо, Шпулька зиркнув на постать перед ним у чорному плащі і одвернувся.

— Здорово… — непривітно озвався він.

Шпулька був у поганому настрою, і це стурбувало нічного гостя: непривітний прийом не віщував добра. Винниченко прийшов позичити в Шпульки грошей: треба їхати до Петрограда, а він не любив обмежувати себе в подорожньому комфорті.

— У мене справа, Шпулько, — приязно почав Винниченко.

Шпулька мовчав і бренькав далі своє «напрасно надежда мне счастье гадает…»

І Винниченкові зробилося зовсім гірко, аж кисло на серці.

Маєте ось: загальновідомий письменник, шановний громадський діяч — мусить стояти перед цим лихварем і канючити тисячу, щоб потім горбом своїм відробити —