Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Флегонт зовсім похнюпився. Він навіть простягнув руку за своїм кашкетом: звичайно, треба йти! Яка хороша дівчина — Марина, і як це добре, що він ще нічим не виказав перед нею те, що раптом посіялося в його душі. Плевели! Він знайде в собі силу виполоти їх…

Лія спинилася перед Флегонтом, намруживши брови: тепер вона стала схожа на ту революціонерку в червоній кохті.

— Ви і ваші товариші, звичайно, не є членами якоїсь партії? Але — якій партії ви співчуваєте?

Запитання захопило Флегонта нагло. Не тому, що його поставлено отак в лоб: в ті перші місяці революції всі один одного запитували отак, в лоб. А тому, що вони з Данилом та Харитоном ще не замислювались над такими справами, та й, правду сказати, взагалі соромились один перед одним завести мову на конкретні політичні теми. Вони говорили, звичайно, між собою про революцію і се, і те, одначе — так, взагалі, загальними словами.

Флегонт посунувся вище на матраці — щоб заховати обличчя в тіні від абажура, і проказав з усією поважністю, на яку був здатний в свої вісімнадцять літ:

— Товариші, це зрозуміло, як робітники, мають схильність до соціал–демократії. Щодо мене, то я більше прихиляюсь до партії соціалістав–революціонерів…

У Флегонтовому світогляді — світогляді юнака–гімназиста — всі партії, які від дня революції звалились раптом на його юну голову, мали одну мету: ліквідувати старий режим, прогнати панів та банкіри? і щось там таке — точно невідомо, що саме, — змінити в майбутньому на користь трудящим і на поталу аристократам. Україну, в кожному разі, треба звільнити — це знав Флегонт напевне: все рідне, українське, було йому найближче.

Тому він поквапився додати:

— Звичайно — українських соціалістів–революціонерів.

Лія подивилась на Флегонта пильно:

— А що знаєте ви про соціалістів–революціонерів?

Флегонт про партію есерів знав дуже мало. Як, втім, і про партію соціал–демократів. Але не міг же він признатись у цьому дівчині, яка… схвилювала йому серце? Вісім років — п'ять годин щодня — його вчено в гімназії зовсім іншого. Потім — ще п'ять годин — бігав сам по репетиціях, щоб заробити на плату за право навчання і трохи допомогти мамі на харч. Тоді готував уроки на завтра — вже глупої ночі, коли склеплював сон повіки. Ну, а в неділю, раз на тиждень, щоб одвести душу, — тікав на співи в «Просвіту». Таке його вісімнадцятилітнє життя. Він більше знався на логарифмах, на історії православної церкви, на тангенсах і котангенсах кутав або на латинських відмінках. Досі він, власне, міркував собі так: «соціал–демократи» звучить якось не так… революційно, як «соціалісти–революціонери». Там — тільки «демократи», а тут революціонери і соціалісти: проголошують революцію в ім'я соціалізму! Барикади, бої, вибухи бомб, пістолет «Сміт і Вессон» у руці, політичне заслання, каторга, шибениця…

— Скажіть, — почув він знову голос Лії, — а назва для партії «більшовики» вам не подобається?

Що ж, Флегонт знав на Печерську дуже симпатичних йому більшовиків — Андрія Іванова, Василя Назаровича Боженка, наприклад… Але вони — теж «соціал–демократи». А ще є «соціал–демократи» — меншовики. І вони між собою весь час сперечаються і зачитують довжелезні цитати із Фрідріха Енгельса і Карла Маркса… Ні, для Флегонта це запитання було точнісінько, коли витягнеш на іспиті білет, і треба відповідати, а що відповісти — так і не знаєш… Ні, треба–таки звідси йти! Та дівчина — там, на Хрещатику, в час бійки з монархістами — була зовсім не така. Принаймні він уявляв собі її зовсім не такою… Тільки ж — під яким приводом схопитись і тікати геть?

Але Лія знову питала не дочекавшись:

— Або ж — «комуністи»?

Слово «комуністи» гімназисту Босняцькому взагалі імпонувало. В самому цьому слові була якась хвилююча принадність. І він же читав про Паризьку комуну. Героїчні комунари, собака Тьєр і розстріл під муром кладовища Пер–Лашез!.. Але слово «комунізм» було зовсім незрозуміле. Що за цим словом стоїть? Все — спільне? Міста — комуни… Дома — комуни. Моє — твоє, твоє — моє… Хіба таке можливе? І взагалі, комунізм це ж означає — без держав! А як же тоді бути з вимріюваною — і Марина так захоплено розповідає — українською державністю?

— Босняцький! — сказала Лія, і в глибині її зіниць блимали іскорки стримуваного сміху. — Даю слово, що ви не знаєте ні що таке соціал–революціонери, ні хто такі більшовики, які, до речі, і є комуністами, бо Ленін пропонує так найменувати більшовицьку партію на відміну від меншовиків, теж соціал–демократів.

Флегонт спік рака.

Та Лія не дала йому впасти в відчай.

— Слухайте, Босняцький! Беру з вас слово, що прийдете до мене ще разом з вашими товаришами! Добре?

Флегонт понурився. Знову — з товаришами! Ні, він більше сюди не прийде — ні з товаришами, ні сам.

— А тепер, Босняцький, ще одне запитання! Але