Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
На підступах до Чорного (стулити йому пельку, обірвати волання, знищити цю верескливу пащеку на віки вічні!) я спіткнуся, виб’ю плечем чийсь зуб і прокушу собі губу, а коли все ж опинюся біля дверей спальні, там уже не буде ні Чорного, ні його жертв, усі просочаться досередини, де на нашій, у всі часи заповідній для чужих території, Ніч розмотає ще один виток свого нескінченного хвоста, а Чорний і Сліпий потішать публіку «вікопомною бієчкою», вибиваючи один з одного криваву піну та пил.
То було видовище, оповідаючи про яке Логи, Шакал та інші історики сягнуть найвищого ступеня досконалості. Табакі, наприклад, цілком серйозно стверджуватиме, що найбільш нищівного удару Сліпому Чорний завдав із криком: «Любиш мене, то люби і мого собаку!» — а Сліпий, прооравши потилицею паркет, тим не менше встиг верескнути: «Не дочекаєшся!» — після чого Чорний, з ревінням ударивши себе в груди, розсунув залізні прути на спинці ліжка й гаркнув: «Ну, тоді готуйся до смерті!» Приголомшлива історія! Чого варте саме розсування прутів! І ніхто ж не цікавиться, навіщо це Чорному могло знадобитися їх розсувати; усі, розпустивши вуха, захоплено слухають. Я зокрема. Не пригадую, щоби Чорний товк головою Сліпого об стіни, хоча, можливо, падаючи, Сліпий і лупнувся об них раз чи двічі. Тим більше не пригадую, щоби Сліпий розривав пащу Чорному (ця сцена явно запозичена з грецької міфології). І, звичайно, Чорний не падав із криком: «Кінець мені!» — а Сліпий не ставив на нього ногу, втомлено закурюючи.
Мене там також дуже багато, в усіх цих історіях. Я завжди на передньому плані, безтямно лютий (що, загалом, відповідало дійсності), «вичікую вирішального моменту». Цікаво, якого? Напевно, я чекав, поки Сліпий вкладе Чорного на лопатки (або навпаки, що було менш імовірним), щоби можна було втрутитися й поставити хрест на цій ідіотській бійці, а заодно прогнати зі спальні всіх отих вишкірених глядачів, які дивилися — та пускали слинку на мостини, причому більшість із них в інший час і мріяти не могла опинитися в нас, але опинившись, вони поводилися по-свинському, заплювали весь паркет і, користуючись ситуацією, десь у тилу, на задвірках кімнати, взялися нишпорити по шухлядах, від чого в мене тоді ж таки почалися жахлива алергія та нервова сверблячка. Пізніше ми не дорахувалися купи касет, чашок і попільничок, не кажучи вже про сигарети, які розмели дощенту, — я це передбачав і не надто здивувався. Результат бійки я теж передбачив. Ще нікому не вдавалося покласти Сліпого на лопатки в бійці сам на сам, тому я не надто турбувався, поки не зауважив, що він опиняється на підлозі частіше, ніж Чорний, і насилу встає. Тоді я пригадав, що йому цієї ночі вже дісталося від Ральфа, і вперше злякався. Чорний раз по раз гамселив по Сліпому своїми пудовими кулаками, і щоразу Сліпий складався навпіл, а Чорний терпляче чекав, поки той випростається, щоби врізати ще. На третій раз Сліпий відлетів і повалився на підлогу. Гуркоту від цього було не більше, ніж від падіння стільця, але глядачі завили й продовжували завивати весь час, доки Блідий поповнював нестачу кисню, а я з жахом намагався уявити себе при Чорному-ватажкові, усвідомлюючи, що раз я не можу цього навіть уявити, то й бути такого насправді не повинно. Я ґвалтував уяву, чухав себе підборіддям у всіх місцях, куди тільки міг дотягнутися, а навколо літали підкинуті вгору глядачами, котрі, власне, почали впадати у шал, носові хусточки і пивні кришки. Мерзеннішу сцену важко собі уявити. Сліпий віддихався, почав підводитися, та його при цьому занесло. Він схопився за спинку ліжка, на якому я сидів, і шепнув:
— Жах і ганьба?
— Прокидайся, — благально сказав я. — Візьми себе в руки і бийся, а то він тебе покалічить.
— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився він. — Я щось нині не в формі.
Поки ми перемовлялися, Чорний вирішив завершити почате. Зробив крок до Сліпого, розмахнувшись для удару, після якого Сліпого, ймовірно, довелося б відносити на перший і класти поряд із Крабом, однак Сліпий ухилився, ледь-ледь зачепивши його. Чорний задихнувся й задихався ще хвилини півтори, після чого можна було вже не дивитися, що буде далі, бо все стало і так зрозуміло.
Я бачу...
Сліпий відбігає від Чорного, згорбившись, прикривши очі, на губах — застигла усмішка. Він не ходить і не кружляє. Це майже танок. М’який, нечутний танок смерті. Найкрасивіше й найнезвичайніше в ньому те, що я бачив це десятки разів, і ніколи не міг зрозуміти, звідки воно береться. Це його стрибок в інший світ, де немає ні болю, ні сліпоти, де він зрушує час: кожну секунду — у вічність, де все — гра, і в цій грі можна запросто здерти з кого-небудь шкіру чи шкуру або прохромити пальцем око; і хоч я ніколи не бачив нічого подібного, одначе знаю, що це так і є, бо чую в ньому в такі моменти запах безумства, надто виразний, щоб не перелякатися до півсмерті. У своєму дивному світі він перетворюється на щось нелюдське, відбігає, вислизає, відлітає, зашурхотівши крильми, бризкає отрутою, просочується крізь паркет і сміється. Це єдина гра, в яку він уміє грати з кимось іще. Чорному його не наздогнати, не впіймати та не втримати. Чорний залишився по цей бік. Його час тече повільно.
Я бачу...
Чорний перекидається. Падає на спину, ніби величезна лялька на гумці. Блідий, матеріалізувавшись поряд, смикає за гумку, підводить його і знову впускає, ще і ще раз, одним словом, грається. Це надто страшно, щоби здаватися смішним. Він ніби й не торкається Чорного, проте розмазує його по паркету від дверей до вікон. Усе навколо — в Чорному. У його зубах та в його шкірі; і сміх виблискує під волоссям Сліпого. Ми з Горбачем одночасно вирішуємо втрутитися. Він зіскакує з ліжка, я — зі свого залізного сідала. А за нами — інші, котрі ніби чекали на сигнал. Поки ми відшкрібаємо Чорного та Сліпого один від одного, Табакі помічає висунуті шухляди й пивні калюжі.
— Що таке? Усіх, геть усіх перестріляю! — кричить він, гарячково перекопуючи завали подушок. Гості мчать до дверей, збиваючи один одного з ніг, і, дивлячись на Шакала, я майже вірю, що він ось-ось вихопить з-під подушки «ствол» і зрешетить ним двох-трьох припізнених Логів, але на ту мить, як він виймає всього лише губну гармошку, у спальні вже нема нікого, крім своїх, і, побурчавши, він дбайливо ховає гармошку назад поміж подушки, відклавши страшну помсту до кращих часів.
Я сідаю на підлогу. Сліпого підштовхують у мій бік, він підповзає, цокаючи зубами й кашляючи, втикається мені в плече і затихає. Светр його пахне смітником, якщо не каналізацією. Я сиджу, наче статуя. Македонський і Руда фігурно обклеюють тіло Чорного пластиром. Лері нипає по кімнаті, шваркаючи віником. Тихо, дуже тихо, якщо не рахувати збудженого бубоніння Шакала. Мона з якогось дива вирішує, що Сфінкс — єдине спокійне місце у спальні, тож вистрибує мені на коліна. Два невеличкі променади вперед-назад, пухнастий хвіст мете взір на светрі, й ось вона влягається, ніжно пом’явши мене лапками. Я сиджу нерухомо. У вухо нервово димить тремтячорукий Куряка, плечем я підпираю Сліпого, на колінах — котяча спальня. Ще
