Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Якщо говорити правду, князь Святослав хоч і не ждав цього питання від своїх мужів, але розумів, що постати воно може. Напружене мовчання в світлиці свідчило, що запитує не сам Лаврит… Поруч із ним, як це тепер помітив князь, стояв і сивий, старий жрець Перуна.

– Що ж, – відповів на це Святослав, – готуватись до почесті, звичайно, треба, і я вже велів це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгині справляти не будемо.

– Як же так? – раптом озвірів і закричав Лаврит. – Усі князі руські – іже за Кия і після нього – поховані були по нашому покону, і над всіма ними людіє робили тризну.

Князь Святослав поволі встав з стільця, ступив уперед і зупинився перед боярами й воєводами з Гори. О, в цю вечорову годину він відчув, що привело їх сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають і дивляться блискучими очима на нього.

– Мати моя Ольга, – сказав він так, щоб вони всі чули, – була християнкою і заповідала мені поховати її як християнку – без нашого покону, без тризни.

– Без покону… без тризни… християнка, – прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по світлиці.

– Твоя мати, княже, – голосніше від усіх крикнув тоді Лаврит, – була християнкою, і ми покладемо жертви, помолимось, аби її простив Перун. Але вона була, крім того, й нашою княгинею, через що волимо поховати її по покону, як ховали Олега, як твого батька Ігоря… Честь погребова мусить бути виконана!

Дід Олег! Батько Ігор! Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цілить, і вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тільки Лаврит – коливаються попід стінами світлиці гарячі вогні свічад, у червонкуватому відсвіті проходять перед поглядом князя бородаті, засмаглі обличчя мужів з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей…

– Я вже сказав, – промовив князь Святослав. – Буде так, як веліла княгиня.

Два дні горіли вогнища на Воздихальниці край Києва-города, і густі, чорні дими підіймалися високо в небо, сповіщаючи про печаль і скорботу старої Гори. Гонці гнали, змінюючи на погостах коней, від весі до весі, від города до города. Але далекий шлях від Києва до Новгорода, Ітиля-ріки, червенських городів, і там набагато пізніше дізналися про смерть великої княгині. Сам Київ ховав Ольгу.

Погребова почесть почалася другого дня надвечір. Тоді до княжого терема, де поклали княгиню, зібралася вся Гора, і декому – хто був родовитішим, ближчим до княжого двору – вдалося пробратись у Золоту палату, постояти біля труни. Більшість же горян товпились у дворі, біля ґанків, попід стінами терема.

Вікна в теремі були зачинені. Але було чути, як там, усередині, час від часу співає хор з церкви Ілії, як ридають і примовляють над княгинею по покону давньому жінки. Потім усе в теремі затихло, і раптом на дверях з’явились воєводи й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тілом княгині.

Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипані свіжими квітами, поклали кетяг калини, що вже починала червоніти… Так і рушили, гуркочучи на камінні двору, сани. Одразу за ними пішов князь Святослав з синами, далі родичі, воєводи, бояри, всі горяни.

Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирівнялась. Тепер вже це був справжній княжий похід, де кожен знав своє місце. Попереду всіх, як і належало, крокувала дружина – у шоломах, з луками й мечами біля поясів, на довгих древках маяли знамена княжі.

Восьмеро кращих гнідих коней з княжих табунів тягли сани, ті самі сани, на яких колись княгиня Ольга їздила по своїх землях. Тільки зараз на санях стояла дубова корста, поперед неї віко…

Обличчя в княгині Ольги було надзвичайно бліде, спокійне і замислене: ніби хотіла вона ще щось почути на цій землі, дослухалась.

Перед саньми ішов з хрестом у руках священик Григорій, поруч з ним – дяки Іраклеон і Прокопій та ще кілька дівчат, що сповідали грецьку віру. Сумно виголошував священик моління, а всі дівчата в один голос повторювали: «Господи, помилуй…»

За саньми ішов Святослав. Він був у білому одязі – довгій сорочці, перехопленій широким ремінним поясом, на якому висів меч, у білих штанях, червоних чоботях, корзні. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лівого плеча, а довгі вуса – до шиї. Біля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир… За ними крокували воєводи, бояри, сли, гості.

Обабіч шляху, де проходив погребовий похід, стояли люди київські – ремісники з передграддя й Подолу, гонці з Білгорода, Родні, що нагодилися на цей час у Київ, смерди з княжих і боярських дворів. І коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, ішли слідом за всіма.

Сонце схилялось до Щекавиці, коли сани з тілом зупинились біля свіжої могили на Воздихальниці, де заповідала княгиня її поховати. Там уже стояла висічена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам’яне віко до неї.

Священик Григорій, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жінки з Гори й долу почали плач, але і слова молитви, і тужний цей плач потонули у вирі інших звуків – на стінах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами.

І під ці звуки кілька жінок прикрили чоло княгині темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось із жінок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою… Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору.

Розділ сьомий

1

Князь Святослав сидів у Києві-городі, але чув, що робиться й на Дунаї. Важко було гонцям князя Уліба й воєводи Свенелда добиратись від гирла Дунаю до Києва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лісах та яругах, бо печеніги стояли улусами в степах і над морем. Деякі з гонців гинули в полі, а деякі все ж добивались до Києва, привозили князю Святославу вісті.

Брат Уліб повідомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тільки на зиму зійтися, стати щільніше, радив великому князю не поспішати, навести лад у Руській землі й тільки тоді повертатись до Дунаю.

Воєвода ж Свенелд писав:

«Зане ти, князю, рушив від Дунаю, неспокійно стало у нас, у городах над Дунаєм, і уже з багатьох мусили ми відступити. А кесар Борис покликав до себе з усіх Болгар боляр і кметів і, чутка