Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

У ту ж мить, коли безголовий тулуб печеніга хитнувся і важко падав на землю, Тур уже біг до Дніпра, став на кручі, змахнув руками, як птах, що починає льот, і одірвався, чорною стрілою полетів униз. Високо знялися бризки, й колами пішла вода.

Тур вирнув далеко. На березі вже збагнули, що сталось, і багато печенігів стріляли з луків, інші, ждучи, коли вирне невідомий, стали на коліна, натягли тятиви.

Стріли пірнали в воду близько від Тура. Він чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, і ще раз, ще раз пірнав. А там поплив через Дніпро, вийшов на лівому березі й зник у кущах.

Пізньої ночі на південній околиці города, в хижах біля воріт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до воріт. Загорілось через недогляд, чи, може, залетіла палаюча ворожа стріла – ніхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев’яному городу.

– Гасіть її, гасіть! – волали навкруги. Але не було води. І тоді люди кинулись гасити вогонь руками, тілом, з криком розвертали, трощили хижі. У диму, серед червоних вогняних язиків вони падали, задихались.

Стогоном і зойками зустрічали ранок знесилені, обпечені люди. Вони просили води, ковток води!

Не тільки покаліченим, здоровим нічим було дихати в городі. Повітря між стінами отруїв дим, із-за Дніпра встало й швидко піднімалось у небі гаряче сонце, за ніч земля остигла, але тепер її немилосердно розпікало безжальне проміння.

І тоді в самій середині Гори, проти теремів княжих, недалеко від Перунового требища, почали сходитись люди. Їх ніхто не збирав, але, здавалося, хтось підказував, що треба іти усім з конців сюди, до теремів.

Ішли чоловіки, жінки, ішли ремісники з передграддя, люди прості з Подолу. Спираючись на палиці, важко пересувались покалічені, зі стогоном, що краяв душу, підходили обпечені, на яких страшно було дивитись.

І вже десь із цього натовпу, мов викинутий хвилею, піднявся над усіма, став на камені старий чоловік з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима – головний жрець Перуна.

Простерши вгору праву руку, він кричав:

– Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!

І, як стогін спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:

– Жертву! Жертву! Жертву!

– Перун вимагає людську жертву! – кричав жрець.

Тепер людей ніщо не могло зупинити. Вони дивились тільки на жреця, що стояв на камені, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.

І раптом жрець опустив руку, – на стінах Гори вдарили била. Звідти залунав переможний крик:

– На Дніпрі лодії князя Святослава!

Раннього ранку в стані печенізькому над Дніпром, а далі скрізь, аж до Либеді, зчинилась тривога, – забряжчали щити, залунали сполохані голоси.

Раннього ранку вдарили била, задзвеніли щити й почулись голоси і на городницях Києва.

Раннього ранку, тільки над лісами лівого берега стало рожевим і враз заголубіло небо, на Дніпрі проти Києва і скрізь по плесу, ніби з води, виринули лодії, на них трубили труби, чулись гучні крики, а лодії прямували через Дніпро – до круч і Почайни.

В цей час на Горі відчинились ворота, пронизливо зарипіли жеравці, що так давно не обертались, гучно ліг на другий бік рову міст, з города почала вибігати княжа дружина, кинулись ремісники, подоляни.

З стін Гори було видно, як носи лодій зариваються в пісок на березі, як з них стрибають вої, як вони вибігають на кручі, кидаються навперейми печенігам. Багато печенігів було порубано, тільки деякі з них, що встигли сісти на коней, помчали понад берегом Почайни, далі понад Дніпром до лісу над Либіддю.

Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Дніпрі, як після довгих днів і ночей хотілось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодіях, несли їх на Гору – жонам, дітям, які не мали навіть сил спуститись до Дніпра.

– Слава, слава воям Святослава!

Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дістався, знайшов на лівому березі воєводу Претича й розповів, де і як стоять печеніги. Після того чернігівська дружина й усі вої, що були на лівому березі, вночі підпливли до Києва й одоліли печенігів…

Проте печеніги не втекли й від меча князя Святослава. Він зустрів їх орду, що летіла під Києва до Росі, біля Родні, почав з нею рать, і печеніги одразу дали спини, їхній каган Куря здався на ласку князя Святослава.

Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сіли на в’ялій траві один проти одного, схрестивши під собою ноги, – про мир по покону слід було говорити тільки сидячи, – торкнулись руками землі, щоб вона чула кожне слово.

Князь Святослав сказав:

– Дивно мені бачити тебе з ордою тут, під Києвом. Печеніги й руси не воюють між собою… Хотів би я – давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?

Печенізький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:

– У нас була голодна зима… Орда ішла, шукала хліба.

– Ти брешеш, Куря! – крикнув Святослав. – Голодні зими бували й раніше, чому не погнав табунів до херсонітів – за коней вони дали б тобі і хліба, й вина. Та й руські люди прийняли б від вас табуни.

Каган спробував брехати далі:

– Ми хотіли гнати табуни, але руські вої зачепили нас у полі…

– І ви тоді пішли на Київ? – засміявся Святослав. – Ні, Куря, не вірю я, що руські вої зачепили вас у полі. У нас є багато діла і без печенігів… Візьмись за землю, кагане, і скажи правду.

Куря дряпнув рукою землю.

– Говорю правду…

– Ні, брешеш!

– Земля знає, – твердив Куря, – я говорю тільки правду.

І тоді Святослав повів розмову інакше.

– Слухай, кагане, – сердито промовив він. – Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле?

Печенізький каган мовчав.

– Відповідай, кагане, – голосно сказав Святослав. – Укладемо мир чи зробимо січу? Вої мої готові…

– Мир, – дивлячись у землю, сказав каган.

– Тоді говори правду…

Куря мовчав.

– Я допомагав ромеям, – нарешті сказав він.

6

Чим ближче доїжджав князь Святослав із дружиною своєю до Києва, тим більша руїна відкрилась його очам… Над широкою, швидкою Либіддю ліс був вирубаний, кущі поламані, над луками, маючи ще й досі поживу, хмарами літали ворони. Порубані, попалені були дерева й на Перевесищі, серед трави біліли кості коней, скрізь