Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
І от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стінах города з’являються сторожі – аж тепер прийшов князь, – риплять жеравці, опускається міст.
Князь Святослав засмучений їхав по Горі – й тут пожарище, скрізь руїни, попід стінами могили й могили. Почувши тупіт коней княжої дружини, із хиж на Горі, з теремів вибігали люди. На них страшно було дивитись, – що тільки робить брань!
Біля княжого терема, де стовпились усі дворяни, Святослав круто зупинив коня, привітався і, не розпитуючи нікого, швидко пройшов сходами на ґанок, ступив у сіни. Тут, у сінях, вже стояли і, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом із боярами. Князь Святослав привітався з боярами, підійшов до синів.
Минуло небагато часу, коли бачив він їх востаннє, але як змінились вони: Ярополк витягнувся, погрубішав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блідий, несміливий. Один Володимир кинувся до батька, поцілував його. Але одразу ж, помітивши, що брати образилися, відступив…
– Як княгиня? – запитав у бояр Святослав.
Слова його почув священик Григорій, що вийшов з дверей світлиці княгині.
– Вельми хвора княгиня наша, – відповів священик. – А про тебе вже чула, кличе…
Княгиня сиділа у світлиці, що виходила вікном до Дніпра, у кріслі, спершись на поручні, із заплющеними очима – думала чи, може, спочивала.
– Мамо! – тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.
Вона одразу розплющила очі, – як глибоко запали тепер вони, – пізнала сина, простягла вперед руки…
– То ти й приїхав? – дуже тихо сказала княгиня.
– Приїхав… примчав, коли почув звістку про Київ.
– Спасибі, синку!
Святослав пішов уперед, схилився перед матір’ю на коліна, і вона поклала руку на голову сина, поцілувала його.
Материнська рука! Він добре знав цю міцну колись і теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?
– Мамо! – запитав Святослав. – Що з тобою?
– Видиш мя немощну сущу, – з болем відповіла вона. – Не можу ні їсти, ні пити, болить… все тіло… серце.
– Так покличемо лічців, сотворимо жертву…
– Вже ніякі лічці й жертви мені не поможуть… Молюсь богу, щоб кінчились мої страждання… Молись і ти, сину!
Вона заплющила очі, деякий час мовчала, а тоді ніби прокинулась, сказала:
– Що я і мої немощі, сину? У Києві було дуже тяжко, печеніги мало нас не одоліли. Але людіє стояли тверді духом…
– Знаю, мамо, я зустрів орду біля Росі й гнав до Дніпра. Говорив і з каганом Курею. Печенігам заплатили й наслали їх на нас ромеї…
– Знову вони, – важко зітхнула княгиня. – Ні, ти не помилився, що пішов на них, Святославе. І як там?
Він розповів їй усе, що сталось відтоді, як рушили вої до Дунаю, розповів, як брав городи в Болгарії і як мало не дійшов до Преслави…
Бліда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповідь сина і ніби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина і його воїв у Болгарії.
– А син мій Уліб? А Свенелд? А Ікмор? Говори, говори, сину!
І Святослав відповів на всі її питання.
– Добре! – сказала вона, коли Святослав кінчив розповідь. – Немає кесаря Петра, – що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, він згадає діда Симеона, уклади з ним мир…
– Ой ні, – з гіркотою сказав Святослав. – Що Петро, що Борис – обидва сірі, грецькі. А з Константинополя Бориса підтримує новий імператор – Іоанн Цимісхій.
– Так пошли підмогу дружині своїй на Дунай, нехай блюде межі наші, а сам побудь тут, у Києві…
– Ні, мамо, негоже мені в Києві бути, доки кесарі і імператори не розбиті, доки вони насилають на нас печенігів. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там уся блага колись сходились, а зараз зійшлась вся лжа. Там зі мною поряд стали не кесарі, а болгари, – там середа нашої землі, мушу і я там бути.
– А Київ-город? – болісно промовила княгиня. – Не знаю всього, але боюсь і за землі наші. Котре вже літо іде війна…
– Думаю про Київ-город і про землі наші, – спробував заспокоїти її Святослав. – Але ж тут сидиш ти…
– Що я? – посміхнулась вона. – Сани мої вже стоять біля порога, кожної ночі кличе мене Ігор…
Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тоді промовила:
– Ні, сину, на київському столі вже мені не сидіти.
– З тобою будуть сини мої…
– Ні, Святославе, не мені сидіти на столі. Якщо так – посади синів.
– Але кого з них посадити на столі Ігоревім?
Княгиня замислилась.
– Три сини – і всі три різні, – зітхнула вона. – Ярополк – він у мене хрещений, але злий, зухвалий… Олег також добрий, але дуже тихий… Володимир…
Знову помовчала княгиня…
– Добрий Володимир, хоч і язичник, але бояри його не приймуть… – княгиня замовкла й кінчила: – Ні, Ярополка треба.
– Так, мамо, й зроблю, а тоді піду.
– Ти, сину, зажди… Погреб мя і іди, яможе хощеши…
– Я не покину тебе, доки жива, мамо, – сказав Святослав, – і все зроблю по твоєму слову…
– То й добре! – промовила княгиня і, заплющивши очі, нібито заснула.
Мов уві сні, пробув князь Святослав три дні в Києві, все сходив на Горі, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
І скрізь його серце вражали спустошення й руїни, скрізь він зустрічав сполошені очі, скрізь чув висловлені вголос і німі запитання:
– Коли ж, княже, кінець руїні і війнам? Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, він заходив до синів і матері. Княгиня, видно, дуже мучилась і страждала, їй важко вже було й говорити, але хотіла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, німим поглядом запрошувала його сісти, і так у мовчанні минали години…
Третього дня увечері він також прийшов до неї, але затримався в сінях. У матері був священик Григорій, а Святослав не хотів заважати їхній розмові.
Потім священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокійний, і сказав Святославу:
– Іди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до світлиці й зупинився біля порога. У куточку горів свічник. Мати лежала на своєму ложі надзвичайно бліда, але тиха і спокійна.
– Сядь, Святославе! – сказала вона.
Він сів недалеко від її ложа.
– От я і висповідалась в усіх своїх гріхах…
– Кому ти сповідалась, в чім? – не зрозумів він.
– Пресвітеру Григорію, а через нього Христу… кінець, сину…
– Навіщо, мамо, говориш ти про кінець? Тобі, княгинє, ще треба жити й
