Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– І знову брань… Ліпше би поїхали лодіями гостювати на торг у Царгороді… І з Херсонесом гостьби немає… Усі землі закриті.
– Княже! – гомоніли воєводи. – Веди воїв на брань, клич нас…
– Так, – сказав князь Святослав, – мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужі, княгині Ольги не стало, а я хочу, щоб спокійно було в Києві і щоб не стояв без князя стіл отців наших. Хочу я посадити на столі одного з своїх синів, а двох візьму з собою на Дунай, – нехай замолоду звикають до брані.
– Будь, княже Святославе, один на стіл і рать, – почулись у палаті голоси.
– Не залишай нас, княже!
– Не покидай столу отців твоїх…
Але воднораз попід стінами, на лавах, де сиділи мужі, чути було й інші голоси:
– Стіл без князя – як земля без сонця… Стій, князю, на Дунаї… Волимо княжича мати князем… Волимо Ярополка мати!
Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужів. В ім’я Русі, для щастя всіх її людей і цих, що були тут, у палаті, відступав він тепер від столу батька Ігоря. Але бачив і відчував, що не всі розуміють і зважують, що замислив князь і який важкий тягар бере він на свої плечі.
Та хіба не знав цього князь Святослав раніше? Хіба, скликаючи цю раду й підіймаючись сходами в палату, не знав він, що жде його тут, і хіба не вирішив зарані, як має діяти й робити? Ні, князь Святослав дуже давно, може, ще навіть на Дунаї, вирішив і знав, що зробить у Києві. Не знав він хіба тільки, що це станеться так швидко.
І тому зараз, у вирішальну для Русі годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:
– Я іду на Дунай, і доки не подолаю ворогів Русі, не повернусь до Києва. Бути разом на столі і вести рать – не можу, мужі… На столі батька мого я саджу сина Ярополка… Чи згодні ви на це, мужі? Що скажете, те й вся Русь скаже…
Довгу хвилину панувала тиша. Надворі вже розвиднілось, і крізь вікно лилось рожевувате проміння нового дня. В сяйві його добре було видно обличчя князя Святослава.
Трохи стомлений, блідий, тримаючись правою рукою за поручні столу, стояв він перед мужами города. Вони ж у глибокій задумі стояли, похиливши голови, перед ним.
Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собі Олега? Але ж він ще гірший від Ярополка – несміливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Ліпші мужі, купці і сли вже давно в злагоді з ним, примусять діяти на їхній розсуд.
Правда, є в князя Святослава ще один син – Володимир, але імені його київські мужі не згадували. Що Володимир – син якоїсь роби простої смердної крові?
– Буде так, як сказав ти, – перший подав голос Коснячок. – Волимо Ярополка!
– Волимо Ярополка… – прокотилось у палаті.
Десь на стіні города нічні сторожі вдарили в била – з-за Дніпра вставало сонце.
Чутка про те, що князь Святослав у Києві, докотилась до Іскоростеня, й звідти на чорних насадах припливли мужі нарочиті – сли Деревської землі. Вони привезли з собою великі дарунки, від усієї землі присягались, що вірно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обіцяли Святославу прислати воїв для нового походу.
Але в мужів нарочитих було щось на мислі, тільки підступали вони до діла обережно, здалеку.
– Ти, княже, завжди на брані, далеко, а ми сидимо в лісах і нетрях.
– Далеко до мене, але близько до Київського столу, – відповів на це князь. – Посадив я у Києві сина Ярополка, вдавайтесь до нього – дасть завжди раду.
– Заки їхати до Києва, ліпше би було ряд і суд дати на місці.
– Хто ж вам дасть ряд і суд на місці?
– Просимо дати нам князя. Адже, крім Ярополка, має князь Святослав ще двох синів.
Князь Святослав дивився на нарочитих мужів Деревської землі й намагався зрозуміти, про кого вони думають.
З далекого минулого виринули згадки про січу під Іскоростенем, – невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб піти, може, супроти Київського столу?
Але ж ні, мужі не набиваються з своїм князем, вони просять дати їм онука Ігорева. І може, справді ліпше посадити одного сина в Деревській землі, аніж ждати, що вони самі посадять свого князя…
– Даю вам сина, – сказав князь Святослав. – Кого з княжичів любо вам узяти?
Він не назвав імені сина, бо хотів почути, кого уподобали самі деревляни. Має трьох синів князь Святослав, але один із них – князь Київського столу, а ще один – син рабині Малуші.
– Волимо взяти княжича Олега, – попросили деревляни.
– Бути по цьому! – згодився Святослав.
Серце князя боліло: навіть Деревська земля не хоче мати князем сина рабині! Що ж, князь візьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем і щитом над Дунаєм!
Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрітись з ромеями на Дунаї. Зустрівся він з ромеями набагато пізніше…
У ці ж дні надвечір припливли й зупинились біля Почайни кілька лодій. Подоляни, які добре знали лодії всіх земель, одразу побачили, що лодії ті із земель верхніх. Звечоріло, коли до лодій прийшло з Гори кілька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночі ж біля лодій ще раз побували бояри – князь Святослав запрошував гостей вранці на Гору.
Як виявилось, це були нарочиті мужі землі Новгородської на чолі з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Ігорем на греків, добре знав княгиню Ольгу, приймав її разом з її боярами в Новгороді, ставив з нею ряд.
І зараз Михало привіз багаті дари княгині Ользі, мав наказ віча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго їхали нарочиті мужі з Новгорода до Києва і тільки в дорозі дізнались, що не стало вже княгині.
Ідучи вранці на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало і всі мужі новгородські зупинились на Воздихальниці, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилі княгині.
Потім вони поважно, по два в ряд, у багатому одязі, у гостроверхих чорних шапках, із золотими чепами на грудях, з посохами в руках, пройшли через розчинені навстіж ворота, попрямували двором, недалеко від требища завернули ліворуч і зайшли до терема княжого.
Зустрів гостей князь Святослав з
