Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

– Чолом великому князю, воєводам його і боярам, усім людям города Києва, – почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. – Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд із Ольгою-княгинею… Заки ж княгині – матері нашої – не стало, сукупно з вами молимось за її душу, величаємо й просимо князя Святослава з синами своїми прийняти дари наші, вислухати і продовжити ряд, укладений княгинею.

Дружинники, які стояли за тисяцьким, одразу ж після цих слів поклали перед князем дари – хутра, горючий камінь, білий риб’ячий зуб.

– Спасибі Новгороду і всім людям вашої землі, – подякував князь. – Молитву вашу про княгиню ми приєднаємо до молитов наших, дари приймаємо і дякуємо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде між нами і вами навіки.

Після цього князь Святослав сів на столі, а поруч із собою велів сісти Ярополку. Мужі київські запросили сісти на лавах у палаті гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князів і ждав знака князя Святослава.

– Слухаю вас, мужі новгородські, – промовив князь Святослав. – Що скажете про потреби ваші?

– Нас послали новгородчі, – почав тисяцький Михало, що говорив якось співуче, трохи не так, як поляни, але зрозуміло й просто, – і люди всіх земель верхніх, даби повіли, што блюдемо ряд з княгинею Ольгою і служимо Київському столу. Не токмо Новгород і люди земель верхніх – чудь заволоцька, весь, меря, водь і іщо багато волостей тягнуть до Київського столу. Посилаємо ми, княже, і все, чо призначено рядом: люди наші ратоборствують сукупно з тобою проти греків, тільки весна – лодії наші з уставом будуть волоком у Києві. Одначе, князю, тяжело нам – у Новгороді маємо віче, є посадник і тисяцькі, но неспокійно у волостях; не віче і посадник новгородчі мусять рядити і судити волості – для того должни князя імать. І не токмо через це мусимо імать князя, ужо конунг Свіонії[172] гострить меч за морем, ужо виділи ми на морі шнеки їх вікінгів, ужо у Ладоги олонсь[173] вони предали мечу й огню весі й погости наші. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягів. Так желає вся Новгородська земля.

Князь Святослав вислухав тисяцького й відчув усю гірку правду слів, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий і уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородські кликали Київ на поміч, до Руської землі підкрадався ворог з півдня, а ще один – зрадливий і підступний – ворог загрожував з Свіонії, з Упсали.[174]

– Розумію турботу вашу, – сказав князь Святослав, – але хто пішов би князем до вас? Ярополк, син мій, сів князем Києва, Олега дав Деревській землі, маю ще сина Володимира, але хочу імати його біля себе.

Тоді Михало промовив:

– Вєдаємо, княже, який зараз тяжкий час на Русі. Вєдаємо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дунаї супроти ромеїв, – переможеш, князю, і наш колокол побєду тобі ударить. І о Києві мислимо – Ярополку тут буть, Олегу ж – у деревлянах. А за тим просимо – дай нам Володимира. Радились ужо ми і желаєм мать його собі за князя.

Князь Святослав замислився, потім сказав Добрині, що стояв недалеко від нього:

– Клич, воєводо, Володимира сюди.

Добриня вийшов із палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром.

І тільки той увійшов, мужі новгородські вклонились, загомоніли:

– Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга.

Князь Святослав радісно посміхнувся. йому було приємно, що в цю важку годину славна земля Новгородська звертається до Києва, що новгородські мужі просять собі князем його сина. І було радісно князю Святославу ще й через те, що мужі новгородські просять собі князем Володимира – сина Малуші.

– Сину Володимире! – звернувся князь Святослав. – Новгород великий город просить тебе за князя. Чи підеш ти до Новгорода?

Коли б хто міг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Він знав усе, що сталось за останні дні тут, на Горі: батько-князь посадив на Київському столі брата Ярополка, в Деревлянську землю посилає Олега, а сам виїжджає на Дунай…

Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збирається взяти його з собою на Дунай. І тривога обгортала його душу, коли він уявляв, як без баби-княгині, без батька залишиться в Києві. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться ні перед чим. Не полюбляють Володимира й усі бояри та мужі ліпші. його нікому захистити, він усім тут, на Горі, чужий, жде його тільки зневага, може, й смерть.

Та й зараз тут, у палаті, скоса глянувши на Ярополка, що сидів поруч із батьком, Володимир зустрів його жорстокий, колючий погляд, – Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палаті, ненавидячими очима він дивився на брата.

Але що Ярополк і вражда його, коли мужі новгородські просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк думає що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посміхається, ніби підбадьорює його.

– Як твоя воля! – тихо відказав Володимир. – А я згоден, княже!

Князь Святослав встав з стільця, покликав до себе Михала, з’єднав його руку з рукою Володимира.

– От ви і є, – коротко промовив він.

Тисяцький Михало рушив уперед, міцно обняв і поцілував княжича Володимира. Князь Святослав сидів на столі, думав свою думу. Може, думав він про близьку брань на Дунаї, може, замислився про дальше майбутнє Русі… Князь вірив, що все буде гаразд, легка посмішка лягла на його уста.

І тільки новий князь Київського столу Ярополк, вчепившись руками в поручні, не був вдоволений: він все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, ніби хотів не щастя братові своєму, а смерті.

У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. І князь Святослав, перш ніж попрощатись, хотів поговорити з сином. Він покликав його до себе увечері того ж дня, коли мужі новгородські висловили своє бажання.

– Я хотів тебе бачити й говорити з тобою, – почав князь Святослав, коли Володимир зайшов і зупинився на порозі його світлиці. – Іди сюди ближче, сину.

Володимир несміливо пішов уперед – до батька, що сидів на широкій лаві недалеко від вікна. Зупинився, побачив його посічений сивиною чуб на чисто виголеній голові, довгі вуси, уста, сірі очі, що дивились кудись далеко-далеко, за Дніпро.

– Чого ж ти став? – повернувся Святослав до Володимира. – Я