Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

І Володимир сів напроти батька, пильно дослухався, що він скаже.

– Радіє серце моє, – почав князь Святослав, – що кличе тебе Новгород – верх нашої землі. Мабуть, ти сам ще не знаєш, що це за земля і куди ти їдеш. Тоді слухай, сину…

Він на якусь хвилину замислився, а далі сказав:

– Колись я, як і ти, не знав, яка суть наша земля, і думав, що вона зовсім невелика, сину. Але пізніше, коли пройшов її з кінця в кінець і став на україні її над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як ніколи до того не билось, а дух захопило, ніби на брані… Велика наша земля, неосяжна, на одному її кінці сонце сходить, на іншому заходить, на одному кінці крижані гори, на іншому – Руське море… Така наша земля, така суть Русь…

І ще я побачив, коли проходив з кінця в кінець нашу землю, – вів далі князь Святослав, – що була незгода між племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай і запам’ятай – то не від того, що вони вороги, ні. З давніх-давен, з дідів і прадідів живуть тут наші люди, многих і многих ворогів вони перемогли, щоб врятувати життя собі. А сваряться між собою, утверждаючи Русь, устрояя рідну землю… Тому й дід твій Ігор ходив у землю Деревську: не зла він хотів деревлянам, а єдності з Київським столом. Тому і я ходив у верхні землі – до в’ятичів: не лиха хотів їм, а визволяв і визволив від хозарів. І зараз, – голос у князя Святослава зміцнів, – є єдність між племенами нашими і землями, там, на Дунаї, супроти ромеїв стоять під моїм знаменом і поляни, і деревляни, і в’ятичі – вся Русь!

– Уся Русь! – стиха промовив і Володимир.

– Тому я і радію, – сказав князь Святослав, – що покликали тебе у верхні землі. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову іду на брань, а чи повернусь звідти – невідомо. Там, у Новгороді, Володимире, мусиш ти пам’ятати, що тут, на півдні, нашим одвічним ворогом є імперія, і з нею я зараз веду велику брань. Але й на півночі у нас є небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, – конунги Свіонії гострять меч за морем, вже шнеки вікінгів блукають недалеко від Новгорода. Я, сину, добре знаю варягів, не раз мали з ними справи й батьки наші. Є між ними добрі люди. Тут, у Києві, багато їх служить у нас. Воєвода Свенелд – один із таких чесних варягів. Але є між ними й були не варяги, а воряги, і ти їх, сину, дуже остерігайся.

– Слухаю, отче!

– Ти, Володимире, – сказав князь Святослав, – блюди і тримайся старої віри. Говори за мною: аз вірю в Перуна і все робитиму по закону й покону отців моїх…

– Аз вірю в Перуна і все робитиму по закону й покону отців моїх, – слово в слово повторив княжич Володимир.

– І со братами своїми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон – буть їм в татя місто…

– Буду в’єдно з ними, аще зрадять покон – буть їм в татя місто, – промовив за батьком княжич Володимир.

– І ще одно, – князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив її назад, подивився йому просто в очі й додав: – А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм… Тільки не бери Христа, як хотять імператори ромеїв, а бери, як рівний у рівного… Чи зробиш так?

– Зроблю, отче! – поклявся княжич Володимир, хоч у цей час він ще не міг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозуміти їх і зробити так, як він заповідав, князь Володимир зумів набагато пізніше.

– Тоді іди, сину, – закінчив князь Святослав. – Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужі новгородські, то й поїдете!

– Добре, отче!

Князь Святослав схилився до Володимира, поцілував його в голову, син міцно схопив і притулився до руки отця.

– Іди!

І Володимир поволі пішов з світлиці, але на порозі став, обернувся, і Святослав відчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати.

– Що ти хотів? – запитав він.

Володимир відповів не одразу, несміливо пішов назад, зупинився, сказав:

– А ти не покладеш на мене гніву, отче?

– Ні, – лагідно відповів Святослав, – говори!

– Я давно хотів запитати тебе, отче, – почав Володимир, – але не смів, боявся і тебе, і баби Ольги…

– Чого ж ти боявся?

Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас і щось зовсім не дитяче, сумне.

– Не знаю, чи добре я роблю, чи ні, питаючи тебе, отче, про це, – щиро признався Володимир, – але увесь час, коли я був малим, та й зараз мої брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони – княжичі, а я робочич, отче?

Князь Святослав замислився, і обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи міг він про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Києві, правда ця поїде з ним до далекого Новгорода, і зараз, і пізніше – до кінця днів своїх – вони, Ярополк і Олег, будуть князями, а він, Володимир, хоч і буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смерті. Та й по смерті – чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди?

– Ти добре зробив, що запитав мене про це, – сказав він сину. – І я тобі скажу правду, Володимире…

Він замовк, бо в нього – дужого, сміливого князя, який не знав у житті, що таке розпач, а тим більше сльози, – щось підступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити.

– Зажди! – тільки й промовив він. – Зажди… Ходімо сюди й сядемо, сину.

Він пішов до вікна, де стояла лава, сів на неї, поруч із собою посадив Володимира і, дивлячись на Дніпро, що котив на пониззя води, на лодії, що з білими вітрилами застигли на голубому його лоні, на хмари, що висіли, як рожеві мушлі, над далеким обрієм, почав:

– Так от, Володимире, у