Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Квола посмішка пробігла по її обличчю.
– Усяке життя закінчується, і княже – також, – промовила вона. – Не втішай мене, сину. І я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала біль.
– Я тільки одне хотіла попросити в тебе… Прости й ти мене, сину…
– За що я тебе мушу прощати? – запитав Святослав. – Адже ти мені робила тільки добро…
– Добро – це так, я хотіла більше добра зробити тобі, сину. А все ж ти, мабуть, гніваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
– Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! – тихо сказав Святослав.
– Ні, не говори так. Чим далі дороге минуле відходить від нас, тим дорожча про нього згадка… Тобі було боляче увесь час, Святославе. Мені також було боляче і тоді, і тепер, коли згадую Малушу… Але хіба я могла зробити інакше? Вір мені, коли б зробила так, як веліло серце, то не ти, а Уліб сидів би на Київському столі. А він зробив би все не так, як ти. Він повік не зробив би того, що ти, Святославе!
– Мамо! – сказав Святослав. – Я знаю Гору й Уліба. А зробив я тільки те, що мусив і зміг…
– Що мусив і зміг, – повторила його слова княгиня. – Ні, Святославе, ти зробив більше, ніж міг… Колись… тоді… я мучилась і вагалась. У трудний і страшний час жила я, сину. Твій батько Ігор не закінчив збирати землі, це довелось мені… Ти був зі мною, пригадуєш Іскоростень?
– Пригадую…
– Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землі наші, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала від нас Деревлянська земля, то пішли б за нею й інші. І, може, не було б днесь і Русі!..
– Ти – мудра, мамо! Я бачив, що ти тоді зробила, знаю й те, чому ти замінила дань уставом…
– Що устав, – княгиня показала за вікно, – коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усі землі, ліси і ріки…
– Але ж є ще й люди, мамо… Русь – не токмо Гора, а багато племен, язиків, городів.
– Так, – згодилась княгиня. – Русь – це багато племен, язиків, городів… Вони тепер з’єднались, і ти веди їх проти ворогів, веди проти Візантії. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?
– Прощаю, мамо!
– І другий раз прости…
– Прощаю…
– І третій…
– Прощаю…
– Спасибі, сину, – княгиня довго лежала із заплющеними очима, ніби спочивала.
– Усе кінчається, – згодом промовила вона і подивилась на Святослава. – Отак затихає життя. Проминуть літа, пройдуть віки… Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам і всім людям було на Русі?
– Взнають, мамо, – впевнено сказав Святослав.
– Коли помру, – сказала княгиня, – не роби тризни по мені… маю пресвітера… нехай поховає як християнку…
– Мамо! – вирвалось у нього. – А дозволиш мені взяти Малушу?
Княгиня Ольга довго не відповідала, потім, ніби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала підвестись… і підвелась, сперлась на руку, сіла…
– Ти знаєш, Святославе, – сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, – що тоді… у ту ніч… коли Малуша виїжджала з города… я пожалувала їй село… Будутин…
– Пожалувала село?
– Так… але вона його не взяла. Відмовилась… бо хотіла не пожалування, любила тебе… отакого світлого… як ти є… Знаєш тепер, яка Малуша…
Княгиня зупинилась…
– Малуша, – кінчила княгиня. – Вона… вона дужча, ніж я… знайди… візьми її…
І враз очі її згасли, мертва голова одкинулась на подушки…
Всю ніч після цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. І як тільки чорне знамено, – вісник смерті, – з’явилося над стінами города, зашуміла, загомоніла Гора, боярині й воєводині жони кинулись до княжого терема, звідти залунали їхні сумні, розпачливі крики – вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.
Ліпші ж мужі з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспішали зараз до князя Святослава – їм треба було розв’язати багато справ.
Князь Святослав сидів у великій своїй світлиці, що виходила високими вікнами до Дніпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кілька воєвод, що приїхали разом із князем від Дунаю, біля дверей світлиці ждали напохваті слуги.
Горянські бояри й воєводи заходили до світлиці, зупинялись перед князем і, низько вклонившись, мовчки одходили набік – у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усі вони вірили, блукає ще десь близько, не годилось ні про що говорити.
Мовчки, схиляючи голову, відповів їм і князь Святослав з синами. Люди співчувають їм у великому горі, горе князів – горе і їх.
За вікном швидко темніло. Ще видно було темно-сині води Почайни, острів, голубе плесо Дніпра, жовті коси по той бік, ліси, небо. Але все це примеркало, гасло. Ніч насувала зі сходу…
У сінях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потім хтось із них з свічкою в руках зайшов до світлиці і заходився запалювати світильники, що стояли попід стінами. Тоді за вікном зовсім потемніло.
І враз стало видно усіх бояр і воєвод, що збились попід стінами. Бородаті, засмаглі мужі переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали. Але мовчати отак увесь вечір було несила. Один із бояр – це був муж ліпший Лаврит – ступив крок уперед і, прокашлявшись, запитав:
– Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашій княгині?
Князь Святослав, що дивився, як за Дніпром спалахує зеленим сяйвом перша зоря, ніби прокинувся.
– А що? Поховаємо як треба…
– Покон велить, – вів далі Лаврит, – поховати до вечора наступного дня, щоб душа покійної не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирій…
– Так, так, – загомоніло вже чимало бояр, – поховати треба завтра, по покону…
– Але я хотів би, – подивився на мужів своїх князь, – щоб на почестях були люди. Гонці вже поїхали до всіх земель, хоч повернуться звідти не скоро. Проте і Вишгород, і Білгород, і Родня мусять бути.
Боярин Лаврит мовчав, але з усіх кутків світлиці і навіть з сіней залунали голоси:
– То правда! Вишгород і Родня мусять бути. Вони, либонь, уже їдуть. Покійна княгиня була така недужа…
Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав. Він загріб широкою п’ятірнею волосся на потилиці й голосніше вже, роздратовано запитав:
– А тризну коли зробимо, княже? Адже підготуватись треба – лодію, і слуг для жертви,
