Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Гамір вибухнув знову і не припинився, аж поки Іванов не поклав назад у кишеню свою паку паперів:

— Добре, не буду користати з парламентського права на публікацію документів протягом необмеженого часу. Власне, в цьому й нема потреби: всі ці ухвали однодушно вимагають для України національно–територіальної автономії. — Він раптом вийняв з другої кишені другу, ще грубілу пачку паперів. — А це резолюції сільських сходів з вимогою передати селянам землю без викупу. По Київщині такі резолюції ухвалили селяни сіл: Рокитне, Узин, Лосятин, Григорівка, Забуянь, Загальці, Красногірка, Стави, Ново–Петрівці, Зозулинці, Кагарлик…

Він читав і читав — десятки назв українських сіл, але за ґвалтом у залі чути вже не було. Тоді Іванов гукнув пристрасно і запально:

— Бійтеся, парламентарії, не задовольнити справедливих вимог трудового народу! Ви відштовхуєте від себе незаможне селянство своєю політикою захисту інтересів поміщиків, відштовхуєте робітничий клас своєю політикою захисту інтересів підприємців та буржуазії…

Гамір знявся неймовірний — меншовики і есери бігли до трибуни і вимахували кулаками з неприхованим заміром вчинити кулачну розправу. Декілька членів президії вхопили за фалди піджака оратора й тягли його з трибуни геть. Але Іванов скинув з плечей піджак — під піджаком на ньому була солдатська гімнастерка — і на хвилинку знову з'явився на трибуні:

— Бійтеся не задовольнити й справедливих вимог українців! — гукнув він ще раз. — Ленін ще в квітні сказав: коли в Росії буде республіка Рад, то українці не відокремляться, а от коли й далі буде республіка Мілюкова — а ваш Керенський продовжує політику Мілюкова, то українці, і справді, зажадають відокремитися!..

Боженко підбіг до П'ятакова:

— Товаришу Юрій! Візьми слово! Ти ж таки для цих субчиків авторитет! Тебе навіть меншовики шанують!

П'ятаков знизав плечем і щось сердито відказав, та за гармидером у залі Боженко не почув.

— Га? Не чую! — Боженко наставив вухо ближче.

Тоді П'ятаков гукнув йому в вухо:

— Іванову про автономію ніхто не доручав! Це — сваволя! Я ставитиму про нього питання на комітеті!

— Ти що — здурів? — очманів Боженко.

А П'ятаков гукав йому то в одне, то в друге вухо:

— Ви — хлопчаки! Нас же жменька! Що ми можемо? Я давно кажу: потрібно йти на згоду з іншими партіями!..

— На згоду з народом треба йти, а не з твоїми партіями! — розлютувався Боженко.

Та П'ятаков не слухав його:

— Все одно: якщо в найближчий час не загримлять на Заході громи західноєвропейської революції, наша революція буде розчавлена міжнародним капіталом! І вже не матиме значення, буде у нас коаліційне чи соціалістичне міністерство, буде чи не буде автономія вашої України…

— Тьху! — плюнув Боженко і побіг до трибуни. Іванов стояв біля куліси і пришпилював шпилькою одірваний рукав гімнастерки. Боженко репетував: — Мені слово! До порядку ведення! Для заяви! Як завгодно — аби мені слово!..

Та на трибуну вже зійшов представник фракції меншовиків і зачитував проект резолюції.

Резолюція меншовиків кваліфікувала домагання автономії як спробу зірвати справу оборони вітчизни в війні проти німецького імперіалізму.

Резолюцію підтримали російські есери і Бунд; українські партії від голосування утримались. Вони були, звісно, за автономію України, але ж більшовиків підтримати не хотіли: більшовицька київська газета «Голос соціал–демократа» виступила проти українських соціал–демократів з обвинуваченням, що в своїй політиці вони змінили фактично партійне гасло «пролетарі всіх країн, єднайтеся!» на — «українські пролетарі, єднайтеся проти інших націй…»

Боженко ще збирався галасувати, та в цю хвилину його повідомлено, що в вестибюлі театру на нього чекає — з доручення командуючого військовим округом — старший офіцер для особливих доручень при командуючому.

— Мене! — здивувався Боженко. — Старший офіцер від самого командуючого? Яке йому до мене діло? Що ви, хлопці, смішки з мене строїте?… А може, він мене арештувати хоче? — блиснув Боженкові здогад. — Га? Хлопці? За що б то?

Дружинники схопились за свої берданки, але Боженко спинив їх:

— Спокійно! Без паніки!.. Раз він хоче мене бачити, то, по–культурному, я не можу йому відмовити. Пішли!

У вестибюлі, між колон, справді стояв офіцер. Крізь широко розчинені двері видно було на вулиці перед під'їздом автомобіль, і в ньому сиділо ще двоє офіцерів.

— Так і є! — констатував Боженко. — Зараз вони мене, раба божого, потарабанять у тюрягу!.. Спокійно, хлопці, без паніки! Коли що, скажете П'ятакову та Іванову, що Василь Назарович, значиться, переказували привіт…

Офіцер козирнув Боженкові назустріч:

— Штабс–капітан Боголєпов–Южин, старший офіцер для особливих доручень при командуючому…

— Будьте здорові! Боженко, столяр…

І зразу ж Боженко вирішив: в тюрму не йти, хай кличе своїх охоронників! Боженко влаштує йому зараз «тубан»: гукне своїх дружинників, поодбирає в цих офіцериків документи і… підкине їх у якусь колону дезертирів, як отих жоржиків з сестровоза, — нехай собі топають воювати до переможного кінця, доки там розберуться, хто вони і як на позиції потрапили…

Офіцер про дезертирів і почав.

Але, навдивовижу, завії? зовсім про інше.