Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Мерзотники! — гукали офіцери. — Окопались! Забронювались! Ми кров проливаєм, а ви дівок лапаєте!

Саме в цю хвилину виринув із «ренського» і Нарцис. Він уже встиг добре хильнути міцного виноградного питва на славу свободи питія на Русі. Тепер він жадав битія.

— В морду їм! — заґвалтував Нарцис. — Зав'язати шмарам спідниці на голови і дьогтем вимазати!

Та Боженко теж був вже в юрбі. Він кинувся рятувати своїх патрульних, що зопалу встряли в халепу.

— Спокійно! — гукав Боженко. — Без паніки! Додержуйте революційного порядку! — Він зразу оцінив становище. — Громадяни і товариші! В місті зараз чинять облаву дезертирам, а хто ж ці субчики, як не справжнісінькі дезертири? Вношу пропозицію від фракції більшовиків: мародерів — на фронт!

— Правильно! — відгукнулись офіцери. — В окопи!

— Отож я й кажу! — розпорядився Боженко. — Громадяни офіцери, виконуйте ваш патріотичний обов'язок: транспортуйте цих жоржиків навздогін тій колоні і здайте їх караульному начальникові!.. А ти, холуй! — гукнув він до водія, — розворот сто вісімдесят, і доповіси своєму начальникові: вантаж здано в фонд оборони, відповідно до наказу Тимчасового уряду!.. А ви, — він обернувся до неживих з переляку сестер, — спустіть подоли і… геть! Поки я не закотив вам спідниці і не всипав гарячих!..

Вигуки «ура» вітали справедливий суд і розправу.

Двоє «земгусарів», під конвоєм десятка офіцерів, наздогнали колону дезертирів і тут же були втиснуті в їх ряди. Сестри кинулись бігти в інший бік — за ними погнала зграя вуличних хлопчаків, тюкаючи та вигукуючи різні, належні на такий випадок, але недруковані епітети.

Цілком задоволений з себе, пощипуючи борідку, Боженко повернувся на свою територію під театром «Бергоньє».

— Молодці, хлоп'ята! — хитро підморгнув він до Данила з Харитоном. — Інцидент ліквідовано! Патрулювати далі!

Він пішов у театр. Нарцис, наспівуючи «Он зашел в ресторанчик, чикалдыкнул стаканчик», п'яно похитав за ним.

— Вам куди, громадянин?

— Я з тобою, Василь Назарович! Молодця ти, їй–богу! Переходь до нас, в анархісти, будеш у нас лідером!

— Одкоша! На засіданні вашу брашку представляє вже інший сучий син, на прізвище Барон і душі баронської: злигався вже з меншовиками та есерами і наших валить!.. А тебе, ісусова піхотинця, все одно без мандата не пропустять…

Він ступив через поріг, і двоє дружинників, що вартували при вході, схрестили перед Нарцисом свої берданки.

Кленучи, засилаючи всі лиха землі і неба на голову Боженка, більшовиків, «совдепщиків» та взагалі — гегемона, Нарцис поплентався через вулицю назад до своєї братії.

Та посеред вулиці він раптом спинився і зарепетував:

— Братва! Анархія! Під знамя Равашоля!

Анархісти ту ж мить кинулись до свого заводія.

Нарцис тимчасом витягнув з пазухи чорний транспарант.

Його напнуто на дві ковіньки, — і анархісти вишикувались у колону. На транспаранті білою фарбою намальовано:

«Ми — дезертири. Ану, тронь!»

Із піснею про французького анархіста Равашоля — з закликом зарізати свого хазяїна, а тоді іти на шибеницю — колона анархістів рушила вниз до Хрещатика. В кожного була вже в руці пляшка — звичайна пивна пляшка, але з запальною сумішшю: бомба. Погрозливо вимахуючи своїми бомбами, анархісти співали:

Вікна і двері в усіх будинках поспіхом зачинялись. Крамарі з гуркотом спускали залізні штори в своїх крамницях.

Коли Боженко повернувся в зал, на трибуні стояв Андрій Іванов. Він взяв слово про те, якої ж влади бажати для України.

— Саме життя, — казав Іванов, — вимагає, щоб Всеросійський з'їзд Рад признав автономію України в складі спільної з Росією республіки…

В залі загуло. Меншовики гукали:

— Це — загроза російській революції!..

Есери теж репетували, але переполовинились.

Українські есери гукали:

— Підтримуємо! Домагаємось автономії!

Російські есери долучили свої голоси до меншовиків:

— Зрада! Вас інспірувала Центральна Рада!..

— Ні, — відказав Іванов. — Центральна Рада тут ні до чого. Ми — більшовики — єдина партія, яка не входить у Центральну Раду. Але — така платформа нашої партії, більшовиків, і вона цілковито відповідає домаганням українських робітників і селян…

— Звідки ви там знаєте, чого домагаються українські робітники і селяни? — почулися глузливі вигуки.

Іванов поклав перед собою на трибуну пачку паперів:

— Ось резолюції сільських сходів, різних повітових з'їздів, зборів та мітингів трудящих. Таких резолюцій є тисячі. У мене тут з собою лише кілька сот. Дозволите оголосити? Читання цих текстів забере тільки п'ять з половиною годин! Я починаю…

В залі знявся галас, гупання ногами і свист.

Коли встановився сякий–такий лад, Іванов сказав:

— Ніколи не думав, що оголошення волі народу