Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Данило з Харитоном стояли в парі на розі Пушкінської, під аптекарським кіоском фірми «Брокар і К°». Харитон люто позирав на юрбу і вправлявся в словесності з міліціонерами. Данило мовчав, стояв тихо, прихилившись спиною до кіоска, і посміхався.

Дурнувата посмішка не сходила з обличчя в Данила от уже другий день. Про що б сумне–найсумніше не брався він умисне думати, щоб загнати себе в журу та печаль і позбутися посмішки, однаково примусом накинута думка зразу тікала і з–поза неї все одно вискакувала та, котру він гнав геть, — і губи його знову розповзались від вуха до вуха.

— Тю, телепень! — плювався Харитон. — Підбери варгу, а то й зуби висиплються! Ну, їй–право, звомпів, щоб мені більше «Марії–біс» не побачити!..

Данило хапався, гнав з обличчя посмішку геть і робив люте та хиже обличчя — тримався так хвилинку чи дві, але зразу знову поринав у мріяння, неначе у якесь інше, потойбічне життя, — і дурна посмішка знову розцвітала на його обличчі.

Втім, причини для такої поведінки були в Данила поважні.

Вчора Тося, — стидаючися та затуляючи обличчя руками, — призналась Данилові, що не далі як на кінець осені, їм з Данилом треба чекати… дитинки…

І от відучора — що б не робив Данило, про що б не подумав, — на мислі було тільки одне: він — батько!.. Це було так незбагненно, що додумати таке до кінця не вдавалось, доводилось думати знову спочатку, і взагалі невідомо було — що ж, власне, треба думати? Спливав, власне, один лише образок: він чучукає «щось», і це «щось» репетує, а мала Тоська стоїть перед ним і грізно гримає, щоб він не впустив це «щось» і не розгепав…

Харитон, спостерігаючи блаженний вираз приятелевого обличчя, то лютував, то побивався:

— Їй–бо, пришелепуватий! Та чи тебе каменем по голові гахнуло, чи сам головою об камінь вдарився? Не дивись ти на мене таким малахольним! Тьху!..

Та Харитона раз у раз відволікали обов'язки, і він починав гукати до перехожого, що, йшовши своєю дорогою, раптом потикався в заборонену зону біля театру «Бергоньє»:

— Гей, громадянин! — репетував, розмахуючи берданкою, Харитон. — Що вам мало місця на Фундуклеївській? Йдіть собі тим тротуаром — тут невільно!

Міліціонери негайно знімали крик:

— Дивіться, громадяни! Будьте свідками! Вже «совдепи» революційну свободу особи обмежують! Бачили? Громадянам свободно! Росії невільно ходити, де їм заманеться!..

На об'єднаному засіданні Рад тим часом знову тривала вічна суперечка між фракціями більшовиків та меншовиків. І більшовикам було в тій суперечці сутужно, бо меншовики зблокувались з есерами, і їх підтримували ще й українські, польські та єврейські партії.

Від фабзавкомів міста був поданий більшовицький проект резолюції про запровадження як закону восьмигодинного робочого дня для всіх підприємств міста. Але меншовики зразу виставили свою резолюцію: принципово не заперечувати, одначе вирішати це питання для кожного підприємства окремо — зглядно на його економічний стан, і категорично заперечували проти восьми годин на підприємствах, що працюють на оборону. А на оборону в Києві працювали всі підприємства, крім заводу зельтерської води та дамських конфексіонів.

Від профспілок надійшла більшовицька пропозиція про встановлення робітничого контролю. Але меншовики негайно виставили контрпропозицію: запровадити не робітничий, а — державний контроль. Виходило, що міністр Терещенко контролював би цукрового магната Терешенка, а прем'єр Родзянко — поміщика Родзянка.

Більшовики почали гукати з своїх місць:

— Глум! Безглуздя! Зрада інтересів трудящих!

Та прошили все–таки резолюції меншовиків, підтримані представниками інших партій.

Поразка більшовиків по двох основних пунктах резолюції відразу стала відома на вулиці, і натовп на тротуарах реагував, не приховуючи своїх почуттів. Дівиці в «шантеклерах» завищали, кавалери в кльошах засвистіли, а офіцери, що зібрались гуртком на другому розі Пушкінської перед «ренським погрібком» Карантбайвеля, дружно зааплодували. Правда, були вони трохи напідпитку.

Спиртні напої були заборонені від початку війни, але виноградні вина від дня Лютневої революції вже дозволено. Тепер міська Дума внесла в прейскурант дозволеного питва і коньяк — як напій виноградного походження. Це був, безперечно, відчутний здобуток революції: не треба було кривити свободною совістю, купуючи коньяк з–під поли, завдано нищівного удару й спекулянтам, які торгували потай політурою та денатуратом, пропущеними для дистиляції крізь респіратори протигазів з потовченим березовим вугіллям.

Міліціонери почали гукати до дружинників самооборони:

— Гей! Паняйте собі додому, одставної кози барабанщики! Все одно потурять з «совдепів» ваших більшовиків!

Дружинники похмуро огризались:

— Кишка тонка! Диви — урветься! Скажеш «гоп», коли вискочиш!

Харитон дискретно запропонував Данилові:

— Чуєш, мой! Давай, коли поставимо гвинти в козла, гукнемо хлопців, накладемо міліції та поодбираємо в них шпалери, як у фараонів у лютому.

Але Харитонова пропозиція заскочила Данила в ту секунду, коли він знову посміхався до своїх думок, — і Харитон з обуренням плюнув. Та в хвилину, коли Харитон ладнався ще раз добре облаяти Данила — і дурником, і дурилом, і дурбасом, і дурандасом, — інше відволікло його увагу. До «ренського погрібка» Карантбайвеля наблизився Нарцис у гурті молодиків картинної зовнішності. Декотрі були в чорних капелюхах з широкими крисами та в чорних плащах–крилатках, інші — в бриликах «канотьє», куцих піджачках та картатих бриджах під гетри, ще інші — в блакитних студентських