Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Петлюра з обуренням сплеснув руками:

— І це говорить українець! Українська армія буде гарантом ствердження української державності, пане Коцюбинський! Визволення України ми здобудемо тут, а не у вашому Петрограді!

Коцюбинський знизав плечима:

— Ми, більшовики, вважаємо, що Київ і Петроград повинні боротись разом і за соціальне, і за національне визволення.

Петлюра дратівливо урвав:

— Даруйте, але ми не на мітингу! Я вважаю, що розмову про полуботківців вичерпано: вони залишаться тут!

Він проказав це гонористо, але зразу ж додав:

— І ми не чинимо протизаконно, майте це на увазі: вони підуть на фронт, як того вимагає верховне командування, тільки — під нашими жовто–блакитними прапорами!

Коцюбинський блиснув очима з–під брів:

— Отже, ви — за Тимчасовий уряд?

— Ні! — закричав Петлюра і навіть тупнув ногою. — Ми створимо український уряд — і українці на фронті підіпруть український уряд у Києві славою своїх перемог!

Коцюбинський проказав холодно:

— Не кажіть так наперед за всіх українців, пане Петлюро! Є й такі українці, які старатимуться, щоб солдати — і українці, і росіяни — готувались до… війни класової.

Петлюра спинився серед кімнати, звів руки догори і глянув у стелю:

— І це говорить син нашого улюбленого письменника, творчість якого я так глибоко поважаю і справами якого я сам особисто так багато клопотався!

— Спасибі за турботи, — відказав Коцюбинський. — Але батько сам виховав свого сина, і мусите знати, що всі діти українського письменника Коцюбинського — більшовики!..

Коцюбинський вийшов, не сказавши «маю честь»…

Виступаючи тепер на мітингу, Коцюбинський розповів і про викрадення українського поповнення петроградського полку. Центральна Рада галасує проти Тимчасового уряду, але на ділі тягне за його імперіалістичною політикою: вона створює українські національні полки, щоб кинути їх на фронт, для наступу, який організовує Керенський. І Коцюбинський закликав киян — разом з петроградцями вітати рішення царицинців та кронштадтців, вимагати усунення Тимчасового уряду і передачі влади — Радам!

Мітинг відповів одностайним схваленням. Гукали «геть війну!», «геть Тимчасовий уряд!», «владу — Радам!»

І чи не найдужче поміж усіх гукали Максим Колиберда з Іваном Брилем:

— Геть Тимчасовий! — репетували вони так страшно, що Тося біля них застидалась і відсунулась геть, а Меланя з Мартою сіпали їх за рукава, зацитькуючи.

Головуючий — керівник більшовиків Третього авіапарку — технік Литвин–Сєдой на платформі вантажного автомобіля, що правив за імпровізовану трибуну, розгорнув аркуш паперу — зачитати текст резолюції мітингу.

Та йому перешкоджено: саме в цей час з Московської з'явилась колона більшовицької фракції Рад під прапором Печерського комітету більшовицької партії.

Появу «совдепщиків» мітинг зустрів з ентузіазмом, і оркестр авіаторів навіть вдарив туш.

Втім, підстав на таку урочисту зустріч депутатів–більшовиків, звичайно, не було жодних. І про це відразу — зажадавши позачергового слова — і повідомив П'ятаков: всі пропозиції більшовиків відхилено, більшовицька фракція залишила об'єднувальне засідання Рад.

Повідомлення викликало бурхливу реакцію. Майдан, що аж захряс народом, загомонів, завирував.

Литвину–Сєдому над силу пощастило закликати мітинг до сякого–такого спокою. І він запропонував тут–таки, цілим мітингом, проголосувати й собі пропозиції, які ставили перед Радами більшовики. Слово він передав знову П'ятакову.

— За загальний закон про восьмигодинний робочий день!

Майдан ощетинився тисячами рук. Це було — наче величезний їжак виставив зразу всі свої колючки.

— Хто проти?

Не піднялося жодної руки.

— Хто утримався?

Таких теж не було.

— Прийнято одноголосно! — констатував Литвин–Сєдой. — Давай далі, товаришу П'ятаков.

— За робітничий контроль над підприємствами!

І це було схвалено одноголосно.

Так одноголосно схвалено і безвикупний розподіл поміщицької землі між селянами, і вимогу негайно припинити імперіалістичну війну. Вирішено також резолюцію мітингу солдатів і пролетарів Печерська негайно приставити на засідання Рад у театрі «Бергоньє», поки воно ще не закінчилося.

Леонід П'ятаков, якому визначено більшовицьким комітетом провадити роботу серед гарнізону, сів на мотоцикл, дав газ і закурив по Госпітальній, через Бессарабку — до центру міста. Папір, на якому записано резолюцію, він навіть не встиг заховати до кишені, — він тримав його у руці, покладеній на руль, — і папірець білою голубкою лопотів попереду мотоцикла проти струменя вітру.

Тоді Литвин–Сєдой дістав змогу повернутися і до першої резолюції: вітати царицинців та кронштадтців і вимагати влади Радам!

Величезний майдан одним голосом гримнув:

— Схвалити! Вимагати! Влади Радам!

Та тут трапився інцидент.

Старий Іван Бриль раптом загорлав:

— Геть! Нема згоди! Є проти!

— Ти, ти що? Здурів, свате? — ухопив його за руку побратим Максим Колиберда, бо Іван вже розштовхував людей, заміряючись бігти до трибуни. — За владу ж Радам голосуємо!

—