Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Прибув до Києва Юрій Коцюбинський в службове відрядження. Сто вісімдесятий піший полк діставав контингент поповнення з України, з Чернігова. Та раптом чергова партія чернігівців не прибула. Замість півтисячного поповнення прибуло в полк з чернігівського «воинского присутствия» дивне повідомлення: резерв сто вісімдесятого полку… привласнила українська Центральна Рада. Командування полку негайно вислало на Україну оперативну трійку для з'ясування справи на місці. Представником від солдатського комітету полку ввійшов у трійку Юрій Коцюбинський. Така була — офіціальна — причина приїзду Коцюбинського.

Трійка прибула в Чернігів і в казармі знайшла… одним–одного новобранця. Це був колишній товариш Юрія Коцюбинського по чернігівській гімназії та більшовицькому підпіллю — Віталій Примаков. Він був у щойно одержаному новенькому солдатському обмундируванні, але в студентському кашкеті.

Обставини украдення батальйону оперативна трійка виявила такі. Коли ешелон вже був готовий від'їхати до Петрограда, перед поїздом раптом з'явилась невеличка група людей в широченних синіх штанях і сірих смушевих шапках. Вони рекомендувалися представниками українського військового клубу імені гетьмана Полуботка і запропонували солдатам–чернігівцям до Петрограда не їхати, а їхати до Києва і оголосити себе українським полком, прибравши ім'я хоч би й самого гетьмана Івана Полуботка. До цієї пропозиції вони додали, що харч козакам в українських полках буде куди кращий — бо в Петрограді на болоті жито й пшениця не ростуть, та й приварком до борщу на Україні буде товсте свиняче сало, а не тонкий німецький маргарин, і одежу справлять гарну козацьку: смушеву шапку, жупан на зборках і шаровари, широкі, як море!.. Отож, судіть, хлопці, самі, куди вам краще їхати, — чи до далекого Петрограда, на свою погибель, чи за п'ять станцій до Києва, добувати славу Україні. Судіть собі самі, а ми вас не силуємо, бо тепер революція і свобода совісті…

Чотириста дев'яносто дев'ять солдатів підняли руки за те, щоб далеко не їхати, а їхати близько — першим батальйоном другого українського полку імені гетьмана Івана Полуботка.

Вилку на пристанційних коліях перекинуто: замість рушати на північ, на Петроград, ешелон полуботківців рушив на південь, на Київ.

П'ятисотий солдат руки не підняв, залишився сам на пероні вокзалу і відмарширував назад у казарму. Це й був Віталій Примаков.

Разом з Примаковим Коцюбинський прибув тепер до Києва — слідами своїх украдених Центральною Радою однополчан.

У Центральній Раді між повноважним представником полку та Симоном Петлюрою відбулась розмова.

Юрій Коцюбинський: Я — член партії більшовиків петроградської організації. Ви, товаришу Петлюра, теж соціал–демократ. Тому говоритиму з вами просто, обстоюючи не інтереси реакційного командування, що й далі провадить імперіалістичну війну, а інтереси революції.

Симон Петлюра: Я — член Центральної Ради і голова Українського генерального військового комітету! Найвищі інтереси для мене — це інтереси української державності! Прошу мати це на увазі, пане добродію!

Коцюбинський подивився на Петлюру: і звідки воно, отаке, взялося? Коцюбинський вперше бачив Петлюру і досі знав його тільки з театральних рецензій: Петлюра похваляв театр Садовського, але гудив театр Соловцова, а на думку Коцюбинського, обидва театри були хороші. Про воєнні таланти та військові заслуги Петлюри йому нічого не було відомо.

Вони стояли один проти одного. Коцюбинський був ставний, з високим білим чолом, лагідними очима з–під дужки брів і гарною кучерявою борідкою, — парубок писаної вроди, сказала б про нього кожна жінка. Значно нижчому проти нього на зріст, щуплому Петлюрі — це було обидно. Тому Петлюра заклав руку за борт френча і зіп'явся на пальці, щоб мати змогу глянути на солдата звисока.

Коцюбинський сказав:

— Пане добродію Петлюро! Я такий же українець, як і ви, і справа визволення батьківщини так само мені допікає. Але ж «українство» — це не партійність: в українському русі є чимало різних партій, і буржуазних, і пролетарських. Я думаю, що коли ми поглянемо на справу як члени соціал–демократичної партії, то прийдемо до взаєморозуміння.

— Ах, ви — українець! — мовив Петлюра. — Пробачте, як ви сказали, ваше прізвище?

— Коцюбинський.

— Коцюбинський… Гм! У нас був український письменник Михайло Коцюбинський. Ви не з тих Коцюбинських? Пробачте, як вас по батькові?

— Михайлович.

— Ваш батько?

— Так, я його син.

Петлюра широко розкинув руки, неначе для обіймів:

— Дорогий товаришу Юрій! Ми чекали на вас! Молоде українське військо потребує полководців! Приймайте командування над батальйоном у полку імені Полуботка: я це влаштую вам у командуючого округом!

Коцюбинський кроку назустріч обіймам не зробив, і руки Петлюри повисли в повітрі.

— Я — член солдатського комітету, товаришу Петлюро, полк мій стоїть у Петрограді. І прийшов я за тим, щоб повернути поповнення, яке беззаконно уведено в Київ.

Петлюра хмикнув і знову застромив палець за борт:

— Ми творимо українську армію! Україна — наш закон!

— Але ж і в петроградському гарнізоні є понад тридцять тисяч українців.

— Тридцять тисяч? — Петлюра був щиро здивований. — В такому разі, ви мусите привести їх сюди!

— Вони в резерві Північного фронту.

— Ми утворимо український фронт! І воювати на ньому мають українці!

— Як ви знаєте, ми, більшовики, проти війни.

— Чому ж ви клопочетесь гарматним м'ясом?

— Ми не вважаємо солдатів гарматним м'ясом, пане Петлюро!