Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
9
Поручик барон Нольде в цей час сидів у купе вагона мікст, пив коньяк, закусував лимоном і перекидався з вістовим в очко: він ставив у банк карбованця, а вістовий, за браком грошей, діставав за кожний програш — щигля.
Між ділом поручик мрійливо позирав у вікно. За згарищами сіл бігли підфронтові курні шляхи: котили тачанки з фронтовою поштою, рогаті воли тягли гарби з сіном — на поживу кінним корпусам прориву, на вершечку телеграфного стовпа сидів величезний, відгодований солдатськими трупами чорний крук. Потім потяглися — на кілометри — вишикувані шеренгами дрібні хрестики на могилах: солдатські кладовища прифронтових етапних госпіталів.
Солодкі мрії заколисували барона. Він мріяв, як у Києві в шантані «Шато» сяде грати в шмендефер: сто карбованців ставка, стук — на трьох сотнях! Зірвати банк, коли грати, скажімо, вп'ятьох, можна — на щастя — аж чотири тисячі вісімсот! Го–го! Арифметика! Його таки не дурно навчили в кадетському корпусі всіх чотирьох правил!.. Мріялося, як перелапає він геть–чисто всіх київських дівчат, а потім сяде в ванну з гарячою водою — аж сорок градусів! — і якась лялька в цей час робитиме йому педикюр.
— Міф! Блеф! Фантасмагорія! — вигукував інколи поручик, радіючи всім своїм мізерним серцем і дивуючись з зовсім несподіваного щастя — прекрасної мандрівки із пекла в едем. Потім знову ковтав чарочку австрійського трофейного коньяку, заїдав кружальцем лимона й приспівував:
Вот в Риме, в Риме папа есть, папа есть, Вина в подвалах там не счесть, там не счесть. В объятьях ты, в руке стакан — Вот я и папа, и султан…А з вікон арештантського вагона теж линула пісня, наче повисала в повітрі позаду поїзда, разом із клубами рудого диму з паровоза, стелилася до землі, танула і зникала в спустошених трилітньою війною полях Галичини:
Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой, Братский союз и свобода — вот наш девиз боевой…Смеркало. На землю падала пітьма. І нічого довкола не було видно крізь неї. Жодного вогника не блимало вночі: налітали австрійські літаки та німецькі цепеліни — сипали залізні стріли з мішків і кидали бомби на все живе.
Перші вогники блимнули аж під Проскуровом. Тут починався тил. Тут знали тільки одне зведення всі останні від дня революції чотири місяці війни: на фронті без змін…
Поразка
1
Це була, власне, перша «бойова» операція дружинників робітничої самооборони Данила Бриля та Харитона Києнка.
Вони брали участь у патрулюванні перед театром «Бергоньє» на Фундуклеївській вулиці.
В приміщенні театру «Бергоньє» відбувалося спільне засідання Ради робітничих депутатів та Ради військових депутатів.
Стояло, власне, тільки два питання: обрання делегатів на Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді та злиття обох київських Рад в одну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Як наказ делегатам на з'їзд, мала бути визначена також і політика майбутньої єдиної Ради: війна чи мир, земля — селянам, фабрики — робітникам, тобто здійснення робітничого контролю над підприємствами, і ще — який же жадано державний устрій для України?
Вирішення всіх цих справ кісткою впоперек горлянки стояло реакційним елементам міста — можна було чекати будь–яких ексцесів та провокацій. Тим–то й не можна було здатися напризволяще.
Звичайно, охорону зборів могли б здійснити військові частини гарнізону. Одначе якраз сьогодні всі війська, дислоковані в місті, вийшли на відповідальну операцію: з наказу командуючого округом в місті провадилась величезна облава на дезертирів. Треба було зважати й на те, що найбільшу загрозу для об'єднаного засідання Рад становили якраз військові частини, вірні Тимчасовому урядові: сьогодні вони були під гвинтівкою, і саме від них і можна було чекати агресивної акції.
Тому й вирішено покласти охорону на печерську дружину робітничої самооборони.
Це було тільки півста бійців з однозарядними берданками.
Дружинники походжали по тротуарах кварталу, а по той бік вулиць юрмились люди, цікаві знати, чим закінчиться засідання, або й просто роззяви та гульвіси.
Міліціонери стояли на розі і перелаювались з дружинниками.
Міліціонери гукали:
— Гей, шмаровози! — Робітничі дружинники були, певна річ, переважно молоді робітники й підлітки. — Як доведеться стріляти з–за рогу, то не забудьте наперед люфи позагинати, а то не влучите!
В юрбі на тротуарах вибухав регіт. Там купчився елемент, який не полюбляв «совдепщиків»: молодики невизначених професій у модних штанях «кльош», переважно купецького звання, та їхні дами — у вузьких спідничках «шантеклер».
Дружинники знехотя огризались:
— Гляди! Засмієшся на кутні, коли пики натовчемо!
Тоді ображені міліціонери апелювали до натовпу:
