Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Ставши на порозі і, цілком очевидно, шукаючи приводу завестися з офіцерами, Нарцис заспівав:
Захожу я в ренскую, сяду я за стол, Скину я хуряжку, кину я под стол, Спрашую я милку — будем пить чи бить? А вона говорить — ахвицеров бить…Це вже був недвозначний виклик, і офіцери напідпитку почали хапатись за кобури пістолетів.
А Нарцис галасував, ламаючися:
— Русі веселіє — пити і бити! Хай живе свобода питія і битія на Русі! Заходь безплатно, патріот до переможного кінця! Мать–анархія частує всіх!
Його молодчики, згрудившись довкола свого отамана, вже витягали кастети та фінки з кишень.
Та неминучий інцидент з неодмінною кривавою розв'язкою був все ж таки одвернутий, бо в цю хвилину загальну увагу привернула якась процесія, що посувалася згори і вже наблизилась до колегії Павла Ґалаґана. Власне, то була не процесія, а марширувала якась військова частина.
— Хлопці! — притишено, одначе надміру хвилюючись, загукав Харитон. — Переказуй мерщій по вервечці Василю Назаровичу: юнкери, мабуть, ідуть, на «екс»!
Харитон зашамотався, перекинув берданку з руки на руку, зазирнув у люфу, навіть подув у неї, підтягнув штани, і взагалі — почав робити зайві і зовсім недоречні рухи.
Та тривога була марна, то йшли не юнкери.
Юнкери, правда, йшли, але було їх зовсім не багато — тільки конвой, а під конвоєм плентався якийсь різноманітний солдатський набрід. Це була просто юрба, і посувалася вона спроквола, човгаючи чобітьми та бутсами. Були в тій юрбі переважно задрипані піхотинці, але траплялися й хвацькі кавалеристи, навіть козаки з лампасами та величезними чубами з–під заламаних набакир кашкетів, були й матроси в смугастих тільняшках та широченних кльошах — кожний з добру жіночу спідницю завширшки.
Це були дезертири. їх щойно виловили при облаві на Галицькому базарі і тепер гнали на Київ–Другий до військової рампи, щоб повантажити в ешелони і прямим ходом — на позиції, на поповнення поріділих фронтових частин.
Публіка на тротуарах реагувала по–різному. Дехто дивився понуро, дехто кляв — чи то бога, чи то царя, чи й саму всеросійську революцію. Офіцери від Карантбайвеля загукали:
— Зрадники! Запроданці Вільгельма і Франца–Йосифа!
З приміщення театру «Бергоньє» вибіг на тротуар Боженко. В руці він тримав наган із зведеним курком: на Боженка покладено відповідальність за безпеку зборів.
— Тьху! — плюнув спересердя Боженко, відразу зорієнтувавшись, що небезпеки нема. — Що ж ви, хлопці, дурно паніку знімаєте? Матері вашій хрін!
Він обережно спустив курок і старанно заховав револьвер у внутрішню кишеню: йому, діячеві зовсім мирної організації — Центрального бюро професійних спілок, носити зброю не дозволено.
Але вилити своє обурення — бо ж меншовики щойно завалили і третю більшовицьку резолюцію про негайне припинення війни, провівши ухвалу про підтримання війни до переможного кінця, — Боженко мусив. Він гукнув до дезертирів:
— Хай живе мир без анексій і контрибуцій!
Це були якраз останні слова з резолюції, яку зачитувано щойно від більшовицького комітету і яку меншовики так і не дали дочитати до кінця, вчинивши в залі обструкцію.
Серед офіцерського гуртка вигук Боженка викликав обурення. Офіцери навіть рушили на брук, через вулицю, щоб тут же провчити зухвальця і заколотника. Дружинники почали клацати затворами.
Та й на цей раз інцидентові з неминучою кривавою розв'язкою не судилося відбутись. Якась навіжена автомашина повним ходом линула згори, подаючи оглушні сигнали, щоб усі мерщій тікали з дороги геть.
Це був звичайний легковий відкритий «рено» польової служби Червоного Хреста, про що свідчили великі червоні хрести, помальовані на дверцятах машини. Сотню таких автомобілів дістав у подарунок від Франції Південно–Західний фронт, але перевозити в них поранених було неможливо, бо санітарні ноші в них не вміщались. В народі ці машини прозвано «сестровозами», бо в них переважно катались по місту, бенкетуючи та бешкетуючи, загулялі «земгусари» із сестрами–жалібницями. Так було і цього разу: в ландо сестровоза розвалилися два «земгусари», дві сестри–жалібниці сиділи в них на колінах.
Цього Харитон стерпіти не міг. Гукнувши Данилові — «ану, давай, переймай!» — він побіг на брук.
Данило машинально побіг і собі, теж з берданкою на руку.
Обоє вони мало не потрапили під колеса, — водій ледве встиг застопорити машину.
— Ану, вилазь, золотовози з своїми лярвами! — гукав Харитон. — Пішака теж подибаєте, ноги вам не покрутить!
Сестри перелякано завищали:
— Міліція! Неподобство! Бешкет! Міліція!
Міліціонери і собі кинулись до машини: інцидент трапився на нейтральній зоні, посеред вулиці, і тут вони могли вже показати свою владу!
Та симпатії вуличної юрби були не на боці пасажирів сестровоза.
Дівчата–шантеклер та молодики–кльош автомобілів не мали і сестровозцям тяжко заздрили — тому зняли крик супроти марнотратників державного майна. А офіцерам ця нагода давала можливість спрямувати свій гнів на дуже доречний об'єкт: армія ненавиділа «земгусарів» лютіше від ворога у війні. Офіцери оточили сестровоз з погрозливими вигуками.
