Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

їх можна було почути, як до них спеціяльно прислухатись, відмахнутись рукою від мушиної рясноти золото-срібних звуків.

А потім взяла оповідати людськими голосами пісня — обізвався грім, залю й серця залила злива. Поважно оповідала пісня, поважніше за сіянець золото-срібних звуків, більше в унісон до приглушеної ходи' басових струн.

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з Поля;

Зажурилась Україна, —

Така її доля.

Зажурилаеь, заплакала,

Як мала дитина;

Ніхто її не рятує,

А козацтво гине...

Була біда Україні, як її з усіх боків напастували вороги — татари, ляхи, турки, як їй просто таки „ніде було дітись". Не мала спокою Україна. Та це ще було не все лихо. Було воно й серед самих козаків, як про це розповіла наступна пісня —

Ой наступає та й чорна хмара,

Став дощ накрапать, — Ой там зібралась бідна голота До корчми гулять...

Здавалося, нічого в тому дивовижного, що голота бралась до корчми гулять, але то так тільки здавалось а виявилось далі, напідпитку та голота не боялась навіть багатіїв-дуків, ба навіть нахвалялась:

А хто з нас, братця, буде сміяться, Того будем бить.

Отже, то була гордовита голота, ладна за всяких умов захищати свою людську гідність. І як на те, до корчми прийшов .,дукач" і, напиндючившись та взявшись у боки, почав глузувати з тієї голоти. З цією думкою запитав: Ой за що ж, за що бідна голота Напивається?

Тоді як кинуться до нього випиваки — Ой беруть дуку за чуб, за руку, Третій в спину б'є... — Ой не йди, не йди, превражий дуко, Де голота п'є!

Сумне минуле України і сумні пісні її. Пожурились ма-нуйлівці, міандриківці, діївці, вони найглибше переживали історію свого народу. І Перемітько разом з ними. Глянув Перемітько на свою дівчину й подумав: „А вона як? Воно ж їй чуже... Чи перейметься вона коли моїми почуттями? Якби це Любина! Ні, ні! Життя не дозволяє такої розкоші! Треба хитрувати, щоб жити!"

— Веселої! — гукнув хтось із залі. Веселої? Нате вам веселої! Бринь-бринь... Задумала вража баба та й забагатіти, Підсипала куріпочку, щоб вивела діти. Ціп-ціп... ціп-ціп-ціп...

І ще були пісні, були веселі й не дуже. Усякі. А як нарешті концерт дійшов до краю і засвітили світло, на обличчях у всіх ясніла радість і задоволення...

Перемітько сидів у своїй цеховій конторці біля столика, виповняючи графік виконання пляну.

Конторка — маленький, майже кубічної форми приха; лабок, притулений до „шлаковика" першої мартенівської печі, з невеличкими запорошеними й закопченими віконцями, не знати для чого зробленими: денне світло однаково не могло сюди доходити, і працювати доводилось при електричній лямпі, що висіла над столиком. Повітря в конторці теж було завжди якесь задимлене, з осугою тютюнового диму (його наносили робітники, що часто в різних справах сюди заскакували); ляпа лисніла в цьому повітрі, як велика ля розтопленої сталі. .....

Одна тільки користь була з неї, з цієї конторки, — що втуляла людину з усіх боків, захищаючи від цехового двиготу скр,еготу, шипіння, дзенькання (зводів). Хоч Перемітько так уже звик до всього цього, що нічого майже не чув, але часом і йому хотілося спочити від того робітного гуркоту сховатись у конторку, причинивши двері, — як у воду пірнути Тоді все те доходило до нього приглушено, віддалено.

Виповнив відповідну графу — і задумався. На пам'яті став недавній вечір у „палаці культури", Рая... Рая — дівчина безперечно, приємна йому... Трохи, може, наївна, як на його вимоги до жінки, не досить освічена, але пізніш може „вилюдніти", постатечніє... Та й тіла набере... Бо тепер же така, як соломинка, — тендітна й... ніжна... Як миле куріп'ятко... Згадав її бровенята, схожі на пір'їнки, справді, як у того куріп'ятка.. А тільки отой чортула', її братік! Чого йому від нього треба? Звідки в нього така безпричинна ворожість до незнайомої людини? Якісь ревнощі чи що?

Прочинив двері, впустивши гуркіт цеху на всю його потужність, робітник. Задимлений на виду, тільки очі блищать, у навислім аж на плечі захиснім брилі, на слоняче вухо схожім, — робітник сказав, що міартен ч. З готовий: чи виливати.

Перемітько махнув на знак згоди рукою. Але робітник, вийшовши, не причинив щільно' дверей, не затулив впущеного гуркоту й шуму. Клекіт клекотів.

Перемітько скинувся нервово: „Ото ще звичка!.. Ліньки йому..." Та, мабуть, і втома давалася взнаки: чекав переміни... Схопився, щоб причинити двері. Глянув: Любина!.. Саме тоді, як він узявся за клямку дверей, щоб причиняти, вона з другого боку взялася, щоб дужче відчинити.

Увійшла несміливо. Вона ж ніколи раніш сюди не заходила і тепер, либонь, не без вагання на це зважилась. Навіть Далі порога не пішла... У руках мала якісь ключі (мабуть, від свого в конторі столу), машинально їх перебирала.

Та й на Перемітька її поява так подіяла, що він не добрав був зразу, як цей її прихід розуміти. Відчув навіть, що червоніє на виду, немов би вона його на гарячому спіймала — на злочині якомусь. Ніби щулився, сподіваючись заслуженого ляпаса...

— Ви?! — мимохіть вихопилось йому з уст, і він не впізнав свого голосу: басок виразно його зрадив. А в свідомості шибнуло: „Чого це вона? Може про ту довідалась?"

Любина подала йому мляво руку, мов би не певна була, Що той візьме, і... і теж збентежилась. Навіть не відгукнулась на оте його перелякане „Ви". Тільки посміхнулась ніяково.

Дуже бо незвичні й для неї були ці відвідини, не легко мя буть, було їй сюди йти... ' а"

Перемітько, рятуючи ситуацію, попросив „непрохану гостю" сідати. Не просто попросив, а якось жалюгідно за метушився: ухопив стільця, поставив в одному місці, потім переставив. Але й це не був „рятунок", бо коли б вона сіла на єдиний у конторці стілець, а він лишився стояти, то