Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Любина відмовилась сідати, — мовила:
— Та я посто'ю... Я на хвилинку.
І знов обопільна ніяковість. Аж тепер Перемітько згадав, що двері так і лишились непричинені, — похопився причинити. Але в тиші, що він зробив, їхня ніяковість стала ще помітніша.
— Ви, мабуть, дивуєтесь, що я прийшла? — перша обізвалась Любина.
Дивується? Ні, чого б же він дивувався? До нього постійно заходять різні люди... І поправився: звичайно, вона не належить до „різних"... Навпаки, йому дуже приємно... Він її приходові дуже радий...
Любина впіймала його винуваний погляд: і любов, і жаль були в її власному погляді, у тих таких гарних, але тепер засмучених очах. А смагляве ЇЇ обличчя було аж бліде, ніби заплакане. Потім вона оглянулась на двері, наче перевіряла, чи їх ніхто не підслухує. Сказала:
— Бо, правду сказавши, я прийшла без діла...Захотілось просто вас побачити. Ви ж нас зовсім відцурались — ніколи й не заглянете...
Перемітько промимрив збентежено, що він збирався не раз, але все щось на перешкоді ставало... На роботі дово' дилось заміняти хворого інженера... І в вічі дівчині вже тепер не дивився: зачіпався поглядом1 то за аркуш паперу на столі, то за календар на стіні... Тик-мик... Він думає якось заскочити...
Любина зідхнула.
— Забуваєте старих друзів... Перемітько вже не відгукнувся на це.
— А втім, — знов обізвалась Любина, — не можна сказати, щоб я зовсім без діла. Я, власне, хотіла поговорити з вами про останній виступ письменників... про бандуристів...
— Яких письменників... бандуристів? — скрикнув тривожно Перемітько.
— А тих, що виступали минулої суботи в палаці культури. Знаєте, хочеться поділитися з кимсь враженнями. А в мене оце саме перерва в конторі — і я вирішила до вас...
Не вже був не ляпас, а вдар по голові. Вона теж там була й бачила його з іншою!..
Й ви там були? А чому ж я вас не бачив?
Питання було зовсім дурне: людей же було багато, усіх не оглянеш Але Любина пояснила це інакше.
Не бачили? Ви ж напевно, уважно слухали і письменників, і бандуристів. Виступи письменників були такі цікаві... А Сосюра ще й такий вродливий... Та й бандуристи.
Перемітько згодився, що так, що виступи були, справді цікаві. ...
Любина не випускала ініціятиви з своїх рук, — раптом сказала:
- Ви мене не бачили, а я вас бачила...
Це остаточно сердегу з плигу збило. Отак пак! Вона таки бачила! Бачила, як він упадав біля її суперниці... І вигляд у нього був, мабуть, дуже дурний... як дивитися збоку...
Змішане почуття збентеження, сорому й роздратованости вихрували йому в серці. Не знав, на яку ступити. А Любина вже прямо пішла в наступ:
— А з ким' то ви були? Що то за дівчина? І гарненька... Ревнощі виразно хвилювали їй високі груди, прикриті
легенькою блюзкою, тонкі ніздрі її гарного носа ходили ходором. Ну, а що похвалила свою суперницю, то... що ж їй було казати? Може, хотіла, щоб він це заперечив, щоб сказав, що вона... краща...
Але Перемітько не сказав, що вона, Любина, краща. Натомість він узяв жалюгідно „виправдуватись". Саме так: безглуздо випріавдувіатись. А чому? Чи він присягавсь їй на вірність? Таж він навіть про любов їй прямо ще ніколи не казав! Був скількись раз із нею в кіні, бував у них дома, але ж цього мало,щоб бути... винуватим!
Сказав, що то сестра нового директора заводу.
— Отого кацапа? То вона кацапка?!
В чорних її очах спалахнув колючий вогонь ненависти, обурення. Він, свідомий українець, пішов до тих, що відібрали мануйлівську „Просвіту", що віддали її сахалинським босякам!.. Він проміняв її на кацапку!..
— Так, вона росіянка, — похопився сказати Перемітько, — але вже українізована... по-українському вміє говорити...
А те, що він пішов з нею до палацу, сталося випадково: був у них у домі... зайшла мова про цей вечір, і йому довелося піти з господинею дому. Він не надає цьому значення...
Знов увійшов робітник, і вони мусили припинити розмову. Любині довелось навіть піти, бо побачила, що в інженера ділова розмова...
І коли Перемітько знов опинився сам, він почував себе так, як людина, що пережила якусь катастрофу. Навіть вите піт на обличчі. А потім люто спалахнув. Яке вона має ппя стежити за ним, допитуватися, з ким він десь ходить? а вона має право? Чи він їй присягався?
А потім сів, зів'явши раптом. Але ж вона гарна! Гапня й розумна... Була б йому до пари! Не міг не відзначити того, що Любина за той час він її не бачив, якось вигарніла. Особливо в фігурі...
У білому домику директора заводу імі. Петровського його сестра Раїса, його улюблениця й мазунка, мала своє затишне кубелечко — невелику кімнатку. Безсімейний Сисой Мітяєв, не мавши заміру хоч би в дальшій перспективі позбутися ознаки безсімейности, чимало ніжности вкладав у свою любов до найменшої сестри, зокрема подбав про те, щоб вона мала таку кімнатку в новому домику. І не собі, а їй у першу чергу кугїив новеньке ліжко, з староброндзово-золотавим ліжником на ньому, а перед ліжком поставив нову ж комоду з дзеркалом (НЕПа вже дозволяла на таку розкіш).
А стіни в кімнаті були блакитні, немов продовжували небо, що сонячного дня так приязно зазирало до Раїного кубелечка. Тоді й сонячне сяйво між тими стінами, як золота метелиця, грало, золотим пиломі кужелило. Улаштував таке Сисой і стежив, щоб сестра тримала все в належному вигляді та порядку. Як вона коли „забувала" заслати ліжко, кинувши староброндзово-золотий ліжник жужмом, „мальовни-чою купою", а він, нагодившись на той час, це бачив, то нагадував їй, щоб прибрала.
Але було в цій
