Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

кімнатці й таке, що до його появи старший брат не був причетний ані трохи, — іграшки й ляльки. Прилюбність до таких „витребеньок" у Раїси була ще змалку, і вона не кидалася цієї звички ще й досі, — як тільки десь заглядить щось таке, так і купує. І вже цього добра було в неї повно. От на комоді сидів, уставившись лобатою головою в дзеркало, бурий плюшевий ведмедик, дивився бурштиновими ґудзикамй-очима на своє дзеркальне подвоєння, — наче їх два сиділо. На двох поставлених у кімиаті стільцях людині ніде було сісти: там повмощувались усякі коти — чорні, білі, волохаті. На полицях, призначуваних спочатку, в Сисоєвому задумі, для книжок, сиділи й стояли або танцю' вали, узявшися в боки, порцелянові й непорцелянові ляльки, а серед них найбільша була і найбільше місця займала матрьошка, лялька в матер'яному вбранні — в сарафані, в хустці, запнутій ріжком, розсілась, як квочка, розставивши широко спідницю. І над усім цим натовпом, бачилось, всевладно панувала. А втім, можна було б сказати, що до которого часу панувала, бо недавно поряд із нею стала, пишно взявшись в боки, наталка -полтавка, у керсетці, у вінку на голові, в різнокольорових блискавочках стрічок... Втім щось, либонь, таки змінилося в настроях господині іграшкового царства, коли на такому почесному місці, мало не на покутті, появилася така лялька. Якщо взяти це символічно, то можна б сказати, що в історії вже один раз така українська лялька була — Олекса Розум при цариці Єлисаветі...

Коли Рая вбігла до кімнатки після того, як Перемітько привів її з кіна (вони вже щосуботи кудись „ходили", а прощаючись шепнув їй щось цікаве на вушко, мало не поцілунком торкнувся (але ще стримався), вона насамперед ухопила ведмедика та й заходилась його виціловувати — у пуп'янок-носик, у витрішкуваті намистини-очі, притискала-пригортала до грудей, та ще й так, що він аж закричав би, якби був не плюшевий.Та й якби він був не плюшевий, то, мабуть, розтямкував би, що з нього тільки підставна річ, а оті поцілунки й пригортання призначені не йому, а комусь іншому — трохи чи не тому чарівному інженерові, що шепнув їй щось цікаве на вушко.

Руками Рая ведмедика пригортала, а очима була вся в дзеркалі, що його лямпа з-під стелі в прозору криницю перетворила, — питалася в того дзеркала-криниці, чи вона гарна, чи той красень-інженер буде її дуже любити.

— „Гарна ти, чудова! — казало дзеркало-криниця. — І він уже тебе любить до нестями".

А як же це сталось, що він покохав її, росіянку? Хіба в нього не було своїх українок?

— „Може, це сталося тому, що чуття на етнос не зважає, чуття — біологічне. Он же Бульбенко Андрій ляшку покохав. — ти ж читала в Гоголя, — і смерть за неї, за тую любов, прийняв..."

Тоді „Раюся" (так її вже той інженер називав) пошпурила ведмедика аж у куток на ліжко, а сама закрутилася, за-вихрувала в танці, а потім того бух із розгону в ліжко, на того ж таки ведмедика, аж пружини в матраці застогнали — рвігнулись, підкинули. А вона ще й свідомо, як на гойдалці, підгуцикнула. І знову взяла м'яти та цілувати ведмедика...

А як вона, натомлена й щаслива, нарешті роздяглася й погасила світло (ніхто не бачив., як вона шурхнула під теплий ліжник), до кімнати крізь вікно заглянув місяць, його світляна рука простяглася впоперек кімнати, а потім намацала на комоді й полицях лялькове царство, — як лицедіїв на сцені, тії ляльки освітлила.

Це світло залишило ліжко збоку, в затінку. І тоді ляльки та іграшки заговорили поміж собою пп те, що тільки но побачили і про дещо інше.

— ЧшшІ — обізвався обцілований ведмедик, стрибаючи м'яколапо з ліжка. — Вона вже спить... дивіться — не розбудіть!

А потім він звівся на задні лапи й стрибнув на своє постійне місце — на комоду. І вже звідти промовив:

— Бачили, як вона мене любить?., як цілувала?

— Чи ти ба, який пишний! —- відгукнулась на це згоп-да наталка-полтавка. — Це ще хто-й-зна, кого вона з-поміж нас найбільше любить. Може, тебе, а може, й... мене...

— Мовчи ти, хохлуша! — гукнула матрьошка на сусідку. — Де ти тут узялася? Щось я тебе тут не бачила раніше Приблуда!

— Хто приблуда? Хто? — вдарила кулачком об кулачок наталка-полтавка так, як це роблять українські акторки на сцені, удаючи сварливих жінок — якусь Солоху абощо. — Звідки ти тут узялася? Чи не з Москви-матушки прителющилась? Багато вас сюди поналазило, з своєю „чрезвичайкою"... Як сарани на український хліб поналітало.

— А от перемогли вас та й „поналітали", — огризнулась матрьошка. — І що ви, безмозглиє хахли, нам зробите? Та цим разом у нас мова не про це, а про те, кого з-між нас наша господиня найбільше любить. Я гадаю, ніхто не заперечить, що мене найбільше. Бо вона ж і сама з Москви-матушки, як ти іронічно кажеш, походить...

— Скажи „любила", а не „любить", бо вже та ЇЇ до тебе любов пішла в непам'ять. Бач, мене на найвиднішому місці поставила, бачиш, як тут видно від місяця! І стьожки кз мені частенько поправляє та мені про своє кохання до українця оповідає. А як учиться українських пісень співати, то мене ніжно цілує, — перед дзеркалом себе чепурить, а мене цілує...

— Мене цим разом; цілувала, — запротестував ведмедик. — Усі бачили.

— А цитьте! — обізвався на стільці чорний кіт, вигну-вши дугою спину, а хвоста закарлючкою наставивши. — Годі вам, чортові сороки! Мене розбудили, то й її розбудите...

— Так-так! — заколивалась на своїх низьких ногах качка. — Ще й її розбудите.

— Чш-ш! — зашипів гусак притишеним голосом, витягнувши загрозливо шию. — Уже поворухнулась...

— Ні, то тільки місячне сяйво на ЇЇ устоньках усміхнених заграло, — обізвавсь якийсь голос із юрби іграшок. — Бачите, місяць уже заглянув і туди, де ліжко.

— То їй сниться коханий, — озвався другий голос.