Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Взявшися обіруч за краї пюпітру, промовець, молодий, високий, сильний, вигукнув:

— Товариші!

Його могутній голос ударив тишу, як грім, струснув суцільно-шибними вікнами, шугнув попід стелю, задзвенівши кулястими шапчуками лямп.

— Хто це? — почулось недалеко від Перемітька й Раї, але на це питання ніхто не відповів. Та, мабуть, було й не цікаво знати, хто то. бо він говорив не про письменників, а про велику партійу Леніна, що мудро керує життям народів Радянського Союзу, зокрема розв'язує національне питання.

п „ спочатку й партія недоцінювала цього питання... були помилки І ці помилки використовували вороги радянської влади різні недобитки петлюрівщини... Тепер партія вийме з рук цю зброю. Вона тепер хоче, щоб пролетаріат на Україні засвоїв українську культуру, на цьому ґрунті поєднався з селянством і повів його до соціялізму-комунізму цією метою сюди, до великого промислового центру, й приїхали столичні письменники... Першим виступить това-оиш Микола Хьильовий...

Рясні оплески — чи то подяки промовцеві, чи то на привіт Хвильовому шугнули попід стелю.

З-поза столу вийшов і підійшов до катедри невисокий худорлявий чоловік, зиркнув швидко чорно-блискучими очима на публіку й почав читати. Читав „Сентиментальну історію". Довго, одноманітно, нудно.

Публіка мовчки слухала. Перемітько почав відчувати сором за українських письменників, що виступають так не-ефектовно. З тривогою скошував очі на сусідку — Раю: хотів їй похвалитись українською культурою, аж воно отак виходить!.. Та Рая, бачилось, слухала з увагою. їй, очевидячки, навпаки — хотілося показати своєму кавалерові, що вона „все розуміє", що їй подобаються українські письменники й їхнє читання.

Оплесками ввічливосте — не захоплення! — відзначила публіка закінчення нудного читання.

1 олова зборів підвівся від столу й заповів вихід наступного — Юрія Янюівського. Той помалу вийшов на край сцени. До непоказної його фігури, блідого обличчя додався ще й глухий голос, глухий, як під сурдинку. Читав якісь „Мамутові бивні". І теж без ніякого ефекту. Організатори вечора (в тому числі й „мудра партія") плутали два явища — читання книги і виступи актора на сцені, а як письменники не були ораторами, то ото так і виходило.

Та Перемітько не розумів цього — і йому було прикро за українських письменників: він же хотів похвалитися ними перед тією дівчиною, що йому подобалась!

Трохи більше оплесків зібрав Володимир Сосюра, але, мабуть, не так своїми ліричними поезіями (хоч їх усе таки легши було слухати, як прозу), як юнацькою вродою. І плескали переважно дівчата, в тому числі й Рая. А читав він теж глухим, та ще й якимсь плаксивим голосом: ,

— „І сьогодні зима, як і вчора, Як у той вісімнадцятий рік..."

Але дівчата плескали таки щиро... І нарешті:

— Остап Вишня!

Оплески просто хлюпнули аж на сцену, як морська хвиля на берег. Плескали навіть письменники. Остап Вишня! Його малі фейлетони люди читали майже щодня в харківських „Вістях ВУЦВК"-у, його „Автобіографію" знали всі, а його вислів „заплуталась небесна справа" увійшов у прислів'я Можна було почути її з уст навіть тих, що говорять по-російському, коли щось не ладналось: „Заплуталась ета небесна справа"...

Отже, Остап Вишня...

Він теж почав звичайним голосом свою „Автобіографію", ллє заля з перших же його речень почала схитуватись від реготу. Читав звичайним голосом, у самого ані найменшого усміху на обличчі, а люди „качаються" від сміху.

Перемітько глянув ліворуч від себе: у проході, на килимку-доріжці, сидів хлоп'як шкільного віку, сидів „по-турецькому"' і до нестями реготався. Обійняв руками свої коліна — і погойдувався в такт своєму сміхові.

— Го-го-го! — ревла заля. Обірвуть на хвилинку — і знов:

— Го-го-го... —

З Вишнею виходило навпаки: не завжди яскравий у читанні насамоті, він захоплював слухачів власним читанням, бо... читав, як актор.

Довго невгавали оплески після його „Автобіографії", публіка почала кричати „біс" (як акторові!). Він вийшов і прочитав ще „Як я рибу вудив". Успіх був надзвичайний.

Тепер Перемітько вже прямо почав зир«ати на Раю, задоволений радісний, а як Вишня закінчив, звернувся до неї з словами:

— Ну, як? Подобається?

Рая з вдячністю глянула йому в вічі і ніби ненароком притулилась йому до ліктя. На очах їй блищали радісні сльозинки. О, їй дуже вподобалось... дуже...

Після читання публіка почала подавати письменникам записки. Перша записка була така:

— „Чи поет Володимир Сосюра жонатий?"

Взагалі записки були здебільшого недоречні, з літературою не мали нічого спільного, і публіка починала дедалі дужче шуміти, гомоніти поміж собою.

Нарешті один не витерпів і, підвівшися з місця, сказав:

— Я пропоную припинити запитання, бо ось тут товариші хочуть уже бандуристів...

Його підтримали оплески того кутка. Зробили перерву. Перемітько повів свою панну до буфету.

Ще з дороги, поспішаючи на своє місце, Перемітько й р я побачили на сцені цілий букет історичних козацьких одязі сидячу групу бандуристів, з округлими тілами бандур Г'пи їхніх колінах. Бандури попритулювались до бандуристів, як діти до батьків, і батьки поклали вже на них голубливі руки наставившись гладити. Чекали, бачилось, тільки на якийс знак,

І тільки но встигла наша пара, штовхаючи притемки сусідів, посідати, як — Бринь! — упала перша золото-срібна крапля у не зовсім ще стишену залю — в півшепоти сусідів, в обережні постуки стільцями, у недоречне серед літа покашлювання.

- Бринь-дзень... бринь-дзень...

Перші звуки бандурного акорду електричними іскрами передгрім'я пройняли залю, натягли її, як струну, готову теж грати.

- Чш-ш! — засичало серед притемненої тиші на порушника поготівлі.

І враз як не сипне в ту напружену залю, у ті спраглі серця й душі цілий рясний золото-срібний дощ, задріботів, застрибав золотими й срібними краплинами, дрібним сіянцем

засіявся.

— Бринь-дзень... бринь-дзень... бринь-дзень... Глухими чавунними лунами озивалися десь насподі цієї золото-срібної рясноти басові струни. Немов важкими чобітьми