Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Ой, мамо...
Перемітько злякано оглянувся: люди довкола прислухались до них.Як бути? Не відсварюватися ж! Не знав, на яку ступити, як спинити цей потік лайки... Сором і образа густою червонявою залили йому вид...
Але саме в цю мить пішов загальний гомін по всій масі народу:
— їде... вже їде...
Вістун на соші замахав завзято шапкою над своєю головою, неміов підганяв вище тих голубів, що саме тепер веселою зграйкою заблискотіли в блакиті неба.
Усі похилились у той бік, звідки „їхав", як хилиться нива колосками туди, куди вітер повіє. Здавалося, навіть кучеряві берестки біля церкви жвавіше загомоніли, хмарки-шльонки спинилися над майданом, над морем зворушеного народу. Хмарки спинились, а голуби, біло-срібні блискітки, шугнули ще вище, так і шугнули... Як розгойдана великодня гойдалка: гойда! — в один бік, затріпотять там густіше крилами, а тоді в другий...
Нарешті на соші показався однокінний візник, а в відкритім фаетоні сиділо три постаті крім візника, що сидів на передку було видно високу митрополичу шапку, обіпнуту білим.
Моторні місцеві розпорядники бігали поміж народом і півголосом повторяли:
— Розступіться! Розступіться! Дайте дорогу!..
У цьому півголосі розпорядників була радісна врочистість, що її вони наче боялися сполохати, якби заговорили на повний голос. І ця урочистість війнула крилом по всьому густому людському морю, незвичайна врочистість. Перший український митрополит! Перший в історії митрополит з українською мовою!.. І люди швидко, згідливо розступились, зробивши для дорогого гостя широкий прохід від соші до гостинно розчинених дверей церкви.
Коли візник під'їхав до проходу, люди побачили зблизька сивобородого митрополита, поряд із ним сидів старий Загребельний, як голова мануйлівської церковної ради, а проти них, спиною до візника ще якась духовна особа, що либонь, прибула разом з митрополитом з Києва.
Візник спинився. Загребельний і ще один з мануйлівців, що підбіг, допомогли митрополитові зійти на землю, взявши його попід руки. У їхніх рухах і виразі обличчів була напружена побожність, і митрополита вони зводили так, немов зносили якісь неживі, але неоціненні святощі. Той, що приїхав з митрополитом з Києва, мав у руках валізу з якимись там церковними речами, потрібними для богослужби.
Коли митрополит став на землю, люди побачили невисокого дідка, з черевцем, з довгою сивою бородою, що обрамляла червоне по-старечому обличчя, приховувала гострий погляд невеличких очей.
В супроводі Загребельного й інших членів церковної ради, що підбігли сюди, митрополит пішов проходом, бла-гословляючи обабіч себе людей. Люди вітали його схвильованими, радісним гомоном, і в міру того, як він проходив, вулиця за ним змикалась, зливалася в одну масу, як, мовляв, Червоне море з Ізраїлем!, прикриваючи його перед єгиптянами. А як митрополіт зі своїм почтом сховався в церкву люди потоптом полізли в двері за ним.
Перемітько йшов разом з дочкою й матір'ю Загребельнимй, їх ніс стиск натовп і сливе силомяць упхнув у церкву. Це вже була, зрозуміла річ, силувана спілка, але ні Перемітько, ні Загребельні не відважувались виявити ініціятиву щодо „розстання". Все ж таки вони були давні знайомі, приятелі! Коли церква була натоптом натоптана, почалась бого-служба. Зазвучала українська мова в сяйві свічок, у золотому обрамленні іконостасу, — зазвучала велично, по-новому.
Рідні звуки полетіли увздовж і вшир, піснопіння, звідки благословляв світ Бог Саваоф. І люди христилися, люди молились за свою мову, за свою Україну, ще й і поневолену.
Перемітько теж відчув щось незвичайне в грудях, щось шпало в носі, щось підкотилось під горло, трохи чи не на піч бгало, — плач радісного зворушення.
У богослужбі брав участь сам митрополит, у високій золотій митрі, в панагії, був такий, як досі Перемітько бачив тільки на зображеннях митрополитів в „Ілюстрованій історії України" М. Грушевського, такий, як Петро Могила й інші
А потім Липківськии виступив з промовою. Це не була звичайна церковна проповідь, його слова звучали, як слова благочинного в Шевченкових „Гайдамаках" Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать".
Він не казав буквально так, не цими словами, але сенс його промови був такий. Тільки під „катом" треба було розуміти не „ляхів", а „кацапів", теперішніх катів Уркаїни. А буквально він сказав таке:
— Мої браття і сестри! У важих жилах тут тече запорізька кров...
І здавалось, що якби люди були при зброї, з шаблями й мушкетами, як колись їхні предки запорізці в своїй січовій церкві, то вони б, наелектризовані цією промовою, кинулися б прямо на найближчих ворогів України — сахалинських та амурських босяків, на всяку „кацапню", що сараною обсіла колишні вільності Війська Запорізького.
Слухаючи промову Липківського, Перемітько скосив обережно очі на Любину. В її очах стояли сльози чи то від зворушення, чи то від жалю за втраченою любов'ю. її гарний, смагляний профіль, чорні віясті очі були такі милі... Серце Перемітькові стиснулось. На кого він її, таку гарну, міняє? На чужинку!
І зразу ж схаменувся. Ні, ні! Так мусить статись — в цьому його порятунок, його кар'єра... Думав тепер, як би йому делікатніше з нею і з її язикатою матір'ю попрощатись.
Та це ще не був найприкріший момент його зустрічі з Загребельними. Коли вже було по всьому і стиснуті в одну масу людські тіла винесли їх із церкви, з запаху воску й ладану в чисте повітря надвір'я, їх усіх трьох укупі знайшов старий Загребельний. Знайшов саме в ту мить, як Перемітько, відійшовши від церкви на таку віддаль, що можна було надіти на голову кашкета, хотів був уже подавати руку.
Побачивши Перемітька разом із своєю родиною, старий Загребельний зрадів, як дитина. Зрадів так безпосередньо-щиро, що не міг приховати цього й за урочистою діло-витістю, відповідною до його важливої ролі в усій цій церемонії прийняття митрополита. Наче він забув про це, так в,елике для нього свято. Ба більше: не знавши того, щ0 Перемітько зустрівся з його сім'єю випадково, він прямо сказав, що коли
