Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Маркел, бачилося, скинувсь нервово і миркнув роздратовано:

— Зовсім не так... Чорт-зна що кажеш..

— Та як же чорт-зна що? Факт! — уже майже реготався Сисой, але всередині, стримано, бо його важке тіло й сміятись на повний розмах заважало, тільки скидалось від сере-дового сміху, як тісто в діжі, пухкотіло. Найбільше світився його золотий зуб. — І твою улюблену „комунарську" шкірянку поцупили.

Маркел на це нічого вже не сказав, бо, мабуть, це таки й справді був факт. Ушнипившись у свій радіоприймач, важко сопів. Говорив він наче демонстративно по-російському, дарма що Сисой і його гість розмовляли по-українському. В Сисоя, правда, була якась чудернацька мовна мішанина, російсько-український суржик, але все таки це була добра воля поважати закони країни, в якій він жив та ще й мову якої хоч примусово (українізація ж!) вивчав на державних курсах. Але Маркел, либонь, таки навмисно не визнавав „петлюрівської" мови.

— Ну, а тепер найбільша його хвороба — таки радіо. Та тепер усі ним захоплюються, — сказав і Перемітько.

— Я сам люблю вечорами слухати. Це ж усе таки, що не кажіть, наукове чудо, якого людство досі не знало. Ще ж перед революцією це нікому й не снилось — щоб отак можна було людський побут прикрашувати. От лежиш у себе в хаті — і чуєш не тільки якийсь там спів, а Дихання того співака чи співачки. Одна артистка навіть сказала, що їй неприємно співати через радіо, тому що вона тоді уявляє, що люди отак зневажливо ставляться до її мистецтва: лежить на канапі чи й у ліжку, задравши ноги, — і слухає.

Далі Перемітько відчув потребу обізватись безпосередньо й до самого Маркела. Може, він помилився, що той лихий, а це ж рідний брат... цієї дівчини! До речі, де ж вона? Невже нема дома? Обернувся до Маркела й спитався:

— А ви якими цікавитесь більше — детекторними чи лямповими? Останнім часом лямтюві входять у моду...

— Усякими! — буркнув Маркел таким голосом, що гостеві враз відпала охота продовжувати з ним розмову. Повернувся знов до Сисоя.

— Це добре, — сказав, — що наша молодь захоплюється технічними знаннями, особливо „комсомольці", прийдешня переміна партії.

— Еге, — сказав Сисой, і Перемітько впіймав на собі його ніби здивований погляд. А той погляд, очевидячки, означав: „Колишній петлюрівець — і так позитивно говорить про партію й „Комсомол"! Гм..."

Та Перемітько, щоб приховати вже збентеження, провадив далі:

— Та й товариш Ленін сказав, що наша країна або зіндустріялізується, або її задушить капіталістичне оточення...

Таке говорив, а в роті було відчуття, ніби хтось інший, а не він сам ворушив його язиком, — незвичне говорив.

Сисой, очевидячки, це розумів і не хотів підтримувати цю офіційну й слизьку для гостя тему, сказав ще раз своє невиразне „еге" і взяв стукати пальцями по столу — короткими, опецькуватими. Але тут несподівано в розмову встряв Маркел. Він — хоч перед тим, здавалось, зовсім не цікавився їхньою розмовою, довбаючись у своєму приймачі — раптом підскочив на ноги, шарпнув-провів по своїй купі чорноного волосся рукою і, блиснувши злобно очима, сказав голосно:

— Тільки треба, щоб наша партія й уряд енергійніше діяли. Особливо тут, на Україні, де наше будівництво саботують різні контрреволюційні недобитки, зокрема петлюрівці...

Перемітько відчув, що почервонів уже, як школяр. Це ж уже мало не прямо про нього< сказано! І хто? Якийсь жов-тодзьоб... босовило...

Сисой кашлянув — як показалось Перемітькові — роблено, щоб заглушити прикру розмову, нетактовний братів вибрик. Маленькі його очі забігали неспокійно на тістуватім обличчі, безвії повіки закліпали... Він вийняв з кишені цигарки і, либонь, з тією ж таки метою, — щоб заличкувати прикрий момент, — простяг їх Перемітькові. Та потім, побачивши заперечний у гостя рух, схаменувся:

— О, я й забув, що ви не курите.

Але в цю мить відчинилися двері з кухні, і ввійшла Рая. Це вийшло просто символічно: дівчина майже прямо Перемітька вирятувала з дуже прикрої ситуації. Бо Маркел зразу ж обірвав свою мову і знову присів до своєї роботи. А Рая стояла біля дверей — не знала, чи йти далі. її чарівні оченята жваво забігали по світлиці й обличчях присутніх, на Перемітька вона глянула трохи чи не з легеньким усміхом — як уже знайома. Була й цим разом одягнена, як господиня

— в зелененькому, заокругленому й облямованому знизу мереживом попередничку, підперезаному в талії. Ясна її кіска була підв'язана ззаду пухким жмутиком, а на чоло спадало одно лянне пасмичко.

— Ну, чого ж ти стала? — заохотив її Сисой, теж, либонь, зрадівши її виходові, задоволений її чепурним виглядом. — Іди привітайся! Ви ж, здається, вже знайомі.

— О, так! — радо заговорив Перемітько на іншу тему.

— Я вже мав приємність.

І підвівся назустріч дівчині, потиснув з приємністю її маленьку ворушку ручку.

— Тільки вона у вас несмілива дуже, — вів мову далі.

— Я тоді й слова від неї не почув.

— Ще не звикла в чужому місті, — виправдував Сисой сестру.

— А я оце хотіла подати чай, — несподівано, з милою господинською заклопотаністю, сказала Рая, скинувши питально очима спочатку на брата, а потім на гостя. — Чи можна?

— Та можна, коли чогось веселішого не маєш, — пожартував Сисой. — Павло Петрович, може б, і чарчину „ри-ківки" вихилив...

— Якщо тільки ради мене, — обізвався й Перемітько,

— то я б не був „за"... Мене чарка ніколи спеціяльно не цікавила...

Останнє він сказав трохи чи не для Раї, щоб показати себе з кращого боку. Та й від чаю він відмовився б, якщо це