Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Але виявилося, що Мітяєви й без гостя саме такого часу п'ють чай чи, як висловився Сисой, „чаюють". У них це ще московська традиція, дарма що в Москві жили колись тільки їхні батьки, а вони всі троє тут, на Україні, в Харкові народжені.
— У Москві ж, — оповідав далі Сисой, як Р,ая знов пішла до кухні, — чаювання — особлива церемонія. Ви ж чули, мабуть, про „двєнадцать с полотєнцем"?
Перемітько про це, звичайно, чув, але Сисой ще раз оповів про цей відомий звичай ще дореволюційної Москви. Завзяті чаювальники звичайно приходили до чайні й замовляли по цілому чайнику на дванадцять склянок, а на додаток ще й рушник (,,полотєнце") кожному. Пили той чай з „блюдечок" (підставок), що їх тримали на розчепірених пальцях однієї руки, як був дуже гарячий, студили, дмухаючи в ,,блюдце", кусали потроху цукор (це називалося, „вприкуску") і запивали. А рушником витирали піт на обличчі... П'є та витирає піт, п'є та витирає... А як скінчить дванадцяту склянку, переверне її на „блюдечко" догори дном — і це означає, що годі, що напився.
Рая внесла мовчки й поклала на стіл цукор, хліб, масло і, глянувши обережно, але з дівочою цікавістю на Перемітька (і він це спостеріг), знову вийшла. Через деякий час винесла на таці три склянки чаю, поставила по одній перед гостем і Сисоєм, а третю — на порожнє місце. Обернулась до Маркела:
— Марочку, сідай же до столу!
Та Маркел знов підскочив (а не просто встав) і, ніби прочумавшись від сну, кинув рубаною мовою:
— Ні, я не буду... Мені треба...
І, сказавши швидко, куди йому треба (Перемітько не встиг розібрати), кинув розібраний приймач (тільки ліхтарик заткнув у кишеню), натяг на свою кучму кепку і вискочив з хати. З гостем не тільки не прощався, а навіть не глянув на нього. Цим він ніби показав, що чаювання в них такого часу не таке вже й обов'язкове, а Перемітько зробив з цього аж два висновки: 1) що це Рая спеціяльно для нього і з власної ініціятиви влаштувала це „чаювання" і 2) що Маркел не схотів із ним за одним столом сидіти.
— Він у нас трохи нерівний у настроях, — сказав Сисой вибачливо про Маркела. — Часом таке випалить, що тільки руками розведеш...
— А вони всі такі в тім „Комсомолі", — вставила несподівано Рая.
— Ну, може, й не всі, — спробував відхилити цю розмову Сисой.
— усі! — уперто повторила Рая, і це була для Перемітька нова риса в ЇЇ вдачі: виходило, що вона не така вже й плоха. — А он Трухманов хіба інакший? А Воробйов? Хулігани! Я тому й не хочу до „"Комсомолу" вступати...
Це знов була для Перемітька новина, та ще й приємна: вона не була „комсомолка". Бо одна була справа хвалити Комсомол" перед партійним її братом, а друга — думати в глибу своєї душі: в душі він ставився до „комсомольців" вороже. Уголос зайняв нейтральну позицію між братом і сес-трою. Сказав:
— І в „Комсомолі", як і скрізь, є всякі люди: є добрі, є й погані... Але чого ви стоїте? — звернувся доі Раї. — Сідайте ж до столу, до товариства! Замість Маркела... Бо ви ж, я бачу, собі не принесли.
— Я хотіла собі пізніше, — відповіла Рая, вже сідаючи.
Без Маркела Перемітько мав себе значно краще, вільніше. А коли говорив тепер, то його басок бумкав, як низька струна на гітарі, говорив посміхаючись до приємної дівчини. Навіть пожартував, звернувшись до Сисоя:
— - А я хочу тепер поскаржитись старшому братові на сестричку...
Раїні бровенята-пір'їнки підскочили здивовано вгору.
— ...Хочу поскаржитись, що вона мені з першого знайомства гарбуза піднесла...
— Гарбуза? Ані подобини! Може навпаки! — казали тії бровенята й очі.
— Не вигадуйте! — сказала Рая засоромлено вголос. — Як я могла це зробити, як ви були в нас не більше хвилини?
— А що таке? — зацікавився цим жар.ом і Сисой. — Кажіть, щоб і я знав!
— Та я запросив був її до палацу культури, — сказав Перемітько, — а вона не схотіла... Хотів показати це чудо> радянської архітектури („навіщо я знов так офіційно?" — подумав з досадою)... чудо радянського будівництва. Там же фасада — суцільний кількаповерховий водоспад із ск^а. Та й усередині краса неабияка...
Ця розмова закінчилася тим, що Рая приобіцяла, оглянувшися на брата, піти до того „чуда радянської архітектури" наступного „вихідного дня".
— До речі, наступного вихідного дня, — поінформував Сисой (він знав це, як директор), — у нашому палаці культури виступатимуть харківські письменники. Будуть: Хвильовий, Остап Вишня, Сосюра, Юрій Яновський і ще там хтось. А після письменників — бандуристи...
...Гостювання в Мітяєвих вийшло, кінець-кінцем, для Перемітька приємніше, аніж він сподівався. Трохи псував Маркел, але ж не в;н тут задавав тон, і на нього — так тепер думав — можна буде не зважати. Як прощався, потиснув Раїну ручку уже з певним натяком на приязнь. Дівчина помітно за-шарілася з радости.
Коли на вулиці стала йому на пам'яті Любина, він уже майже свідомо відмахнувся від неї. Справді бо, він же з нею навіть не говорив ще про кохання.
Наступного „вихідного дня" Перемітько прийшов по Раїсу ще завидна. Сонце було над обрієм, і його скісне проміння простягало золоті пальці до білих будиночків, зачіпалось за вікна, що розцвітали від того, як світляні квіти.
Рая, очевидячки, напружено його чекала, виглядала в вікно, бо не встиг він і торкнутись до дзвінка, як вона відчинила. Була вона вже зовсім готова ¦— одягнена, причепурена. Одягнена в білий костюм, добріє пошитий жакетик її ладенько обтягав її струнку талію, спідничка рівними, добре випрасуваними лініями теж виструнчувала її, молоденьку, гарну.
Жива червона троянда, пришпилена на грудях, підкреслювала свіжість її личка, рум'янці щічок.
