Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Мабуть...

— Чш-ш!..

Справді солодко спала цієї ночі Раїса Мітяївна, в їй увижалася всяка всячина.

Мануйлівка готувалась до великої події — приїзду митрополіта Української автокефальної церкви Василя Липківського — Мануйлівка, українське осердя в більшому скупнні — Січеславі. Ця соломоверха оаза серед закурених фабрично-заводських димарів Амура й Нижньодніпровського, як зграйка сірих куріпок, стиснута з усіх боків ворожою стихією була тим вогнищем!, що з нього виходили поштовхи, які викликали чергові здриги в усьому чужорідному — жидівсько-російському —нарості на тлі українського народу. Звідси вийшло колись найбільше вояків Горобцевого Республіканського коша, що скинув у Січеславі 1918 року гетьмансько-білоґвардійську владу, звідси йшла й пізніше, вже за НЕП-и, наснага того скупчення українською національною енергією...

Автокефальна церква? Це одна з форм національної самооборони в умовах поразки. Недаром на священиків висвячувалось багато колишніх петлюрівських старшин. Та й інша національно-патріотична українська інтелігенція її не сахалась. Як тамі справа з Богом — це не так цікаво, а от що українська мова, донедавна ще „мужицька", „хамська", зазвучить у церкві як повноцінна , — це багато важить, це здобуток.

І тому мануйлівці так палко, з таким завзяттям готувались до зустрічі митрополита Липківського. А це їхнє готування розійшлося нервовими променями по всьому організму, і за міануйлівцями потяглися й інші ще національно-живі клітини міста Січеслава.

У самий день свята на всьому протязі дороги від Січеславського залізничого вокзалу до мануйлівської церкви, через дніпровий міст-велетень, розставлено вістунів, а ті вістуни мали махати руками й шапками, передаючи радісну вістку, що, мовляв, „уже їде".

День був трохи з вітром, але теплий. Білі хмари, як вівці-шльонки, бігли одна за одною на чистому полі неба, а той вітер підвівав їм вовну, кучерявив її. Зблизька, знизу здавалось, що золотий хрест мануйлівської церкви мало не до тих хмарок-шльонок сягає, і деякі ніби зачіпались за нього, — зачепиться, постоїть, а тоді біжить далі.

. високі берестки, що з усіх боків обступили струнку будівлу церкви бадьоро шелестіли від того вітру. Вітер же дхилив і чорно-брунатну гриву диму недалекого амурського

похилив на Дніпро, — тим і небо над церквою було чистісеньке, тільки з отими веселими хмарками.

А на широкому майдані біля церкви людей-людей! Майдан весело, як живий, ворушиться. З поблизьких сіл і хуторів приїздили навіть возами, і від тих возів захряс незабудований простір по той бік соші, на березі Дніпра. Дніпро поли скував з-поза тієї „ярмаркової" гущі возів, докидаючи радо сти до загального святкового настрою, до краси святкових одяг в, уже „непівських". Рух і гомін переходив у масі народу, як хвилі в морі. Людське море хвилювалось, чекаючи свого митрополита...

Пірнувши в людську гущу, заразившись загальним настроєм чекання, „загубився" серед людей і інженер заводу ім. Петровського Павло Перемітько. Саме так: загубився, свідомо сховався. Бо, з одного боку, йому було любо й мило в цій рідній стихії, Де вільно, як солодка музика, лунала українська мова, а з другого — почуття якоїсь провини перед своїм народом, мало не зради. Не усвідомлював гаразд, у чому мого гпопина, але хисткий неспокій холодив йому груди. Може, в його родичанні з Мітяєвими, зайдами-гнобителями України? Але ж це тільки його родинна справа, а він і далі любить і буде завжди любити свій народ. Любить і любитиме так, як і тоді любив, коли із зброєю в руках боронив його незалежність! Отже, яка це зрада? Ні, зради начебто не було. Але йому чомусь хотілося, щоб його ніхто із знайомих на цій зустрічі митрополита не побачив.

Була небезпека ще й з іншого боку. Він боявся, щоб про це його перебування серед автокефалістів хтось не сказав... тим; таки Мітяєвим. Це могло б підірвати його пляни, ба й збільшити небезпечність його становища з політичного боку. Тільки ж тут його заспокоювало те, що Мітяєви побутово з українцями не зустрічаються.

Але він не міг так уже дуже в цій людській гущі „загубитись". Дуже бо яскрава була з нього одиниця. Не селянський був у нього вигляд і не робітничий. Легенький ясносірий костюм, легкий білий кашкет, чорненькі „англійські" вусики робили з нього елеґанта, мало не „пана" ще дореволюційного типу. І найперше жінки не могли не звернути на цього красня уваги...

Напруга в народі дедалі зростала, обличчя всіх були звернені в той бік, звідки мав приїхати митрополит, — в бік мосту на Дніпрі Один раз навіть зірвалася була „тривога", що „вже їде". Та це була хибна „тривога". її викликав найближчий вістун, що стояв на соші, у всіх перед очима. Він зняв був свою шапку без певного значення (може, щоб почухатись), а люди це зрозуміли як умовлений знак.

Павло Перематько й собі витяг голову в тому напрямі.

Коли це:

— І ви тут?

Оглянувся: біля нього стояла Любина Загребельна у її засмучених очах не було звичайної для неї веселості, не було жартівливості в тоні її голосу. Чорні дугасті брови, зламані біля перенісся на знак скорботи. її біла короткорукава сукня

облямована чорними смужками на комірі й рукавах, ніби підкреслювала цей її стан - наче була в жалобі. Про те саме говорив чорний бант у її чорній косі...

Аж кинувся заскочений такою несподіванкою інженер Премітько. Це ж було в сто раз гірше проти того, якби його просто хтось із знайомих побачив! Його побачила та, що її таки справді, зрадив! його побачила та, що її він не так давно майже любив, що про неї потай мріяв. Та ще й була вона не сама, а з матір'ю. Це останнє ускладнило зустріч, бо стара Загребельна могла просто зробити йому прилюдний скандал. І та, справді, зразу ж приголомшила його додатково: . „

- Ви вже так нас відцурались, що і не сказали, що будете близько...

Любина вхопила злякано матір за руку:

— Мамо, не треба!

- Чому не треба? — огризнулась стара. — Це некультурно... Бував стільки раз... І сусіди бачили. А тепер наче в лице наплював...