Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Почувши, що комітет прямує разом з заводієм у штаб–квартиру корпусу, Керенський змінив свій наказ:

— Бунтівників до штаб–квартири не заводити: гнати на вокзал і, під посиленою вартою, кур'єром, везти до штабу військового округу, в Київ! Супроводжувати — найнадійнішому офіцерові полку, з усією належною документацією. Вас, капітан Муравйов, за винахідливість та відвагу жалую чином підполковника!..

Підполковник Муравйов відкозиряв.

Кар'єра цієї людини розвивалась аж надто бурхливо, але його самого це не приголомшувало. Він і зроду був гонористий, а за роки армійської служби та війни вкусив від найживливішої для честолюбства поживи: воля командира — закон для підлеглих. Ти наказав — і тебе слухають беззаперечно, виконують безоглядно твій наказ! Тобі підлягають маси, і ти над ними — все! Ти ведеш — і за тобою йдуть. Ти — вище від усіх, ти — надлюдина, ти можеш стати богом. Так — богом, а що б ви думали?! І революція якраз і відкривала до того перспективи. В ім'я цього він і відкинув геть колишні монархічні уподобання і вписався в партію, яка стала при владі, — в партію соціалістів–революціонерів. Ні, ні, не цей адвокатишка, а саме він — військовий геній — стане полководцем революції, її Наполеоном, принаймні «главкомом». Світ ще довідається про Муравйова — будьте спокійні!..

Наказ Керенського доставив у Тернопіль — на змиленому коні — власноручно найнадійніший з кадрового офіцерського складу полку, поручик барон Нольде.

Настрій в барона Нольде був пречудовий. Така лафа! Поза чергою — в тил, та ще й напередодні наступу! А в тилу ж — не вибухи «чемоданів», не вищання мін, не окопи з нужею та нудотою, а — море вин, табуни дівчат ще й ванна з гарячою водою — весь сенс та розкіш баронського життя!

І поручик Нольде, весело насвистуючи, передав пакет начальникові штабу корпусу і пішов до казначея — одержувати харчові та прогонні для себе і вістового.

— Міф, блеф, фантасмагорія! — тільки й снувалося в голові веселого поручика, і він висвистував юнкерської:

У залізничному парку знайшовся лише один арештантський вагон, довелось всіх сімдесят сім чоловіка запихати в сім камер–купе, — і поїзд рушив: Волочиськ — Жмеринка — Київ.

В останній теплушці поїзда — окремо від комітету — сиділи і четверо приданих полкові авіаторів. Кожному з них вручено пакет. В пакеті писалося, що пілот або авіатехнік, ім'ярек, відкомандировується в розпорядження своєї частини — з огляду на антивоєнний настрій. Літак тимчасом забезпечено охороною.

Федір Королевич сидів понурий. Він був один поміж чотирьох — більшовик і вважав, що відповідальність за безрезультатність стихійного антивоєнного виступу цілковито падає саме на нього. І особливо незручно почував він себе перед своїм напарником — пілотом, поручиком авіації Ростиславом Драгомирецьким. Поручик Ростислав Драгомирецький компанії з нижніми чинами ніколи не водив, будь–якого громадського життя тримався осторонь і відомий був у Третьому авіапарку як вірний патріот. Правда, знав Королевич Драгомирецького давно — мало не з дитячих літ, бо проживав на Печерську на сусідній вулиці. Але вчився Ростислав у реальному, а Федір бігав до ремісничої школи, і навіть у юнацьких вуличних забавах реалісту доводилось стикатись з ремісником хіба що тільки тоді, як реалісти били ремісників, а ремісники давали здачі. Коли ж почалась війна, і Ростислав змінив тужурку реаліста на офіцерський кітель, а Федір на той час був вже рядовим — і доля звела їх в одній частині, — гордовитий поручик, звичайно, не признав свого печерського земляка.

І — признатись — Королевич був вельми здивований, коли, кинувшись без тями рятувати комітетчиків, побачив поруч і свого напарника–командира — теж з пістолетом у руці. Він навіть дозволив собі — згодом, коли вже сяк–так утихомирилося, — звернутись до Драгомирецького:

— Дозвольте подякувати, пане поручику! Що за справедливість і свою руку підняли…

Поручик Драгомирецький на це тільки знизав плечима і мовчки одвернувся.

І от сидів тепер Королевич поруч із поручиком і катувався. Солдатові ще туди–сюди — обійдеться гауптвахтою, а офіцерові має бути гірше: зашлють у піхоту, на позиції в штрафники…

Королевич наважився і винувато сказав:

— Ви вже, Ростиславе Гервазійовичу, — авіатехніки дозволяли собі поза службою звертатись до пілота–напарника на ім'я та по батькові, — вибачайте, що так вийшло: втелющили ми і вас у погану історію…

Поручик Ростислав Драгомирецький звівся з нари, підійшов до дверей і почав дивитись на дорожній пейзаж.

За дверима теплушки швидко мигтіли телеграфні стовпи, а далі розкинулись мальовничі подільські простори: ледь погорблені роздоли, грабові діброви на пагорбах, стави по вибалках, жита. Жита де–не–де вже половіли. Села, здебільшого, були поруйновані: тут, по цих місцях, вже три роки толочилася війна.

— В кожного — своя голова на плечах! — сказав поручик Ростислав Драгомирецький від дверей. — Ти, Королевич, будь ласка, не думай, що такий вже герой: першим кинувся та інших за собою потяг…

Поїзд прогуркотів містком через Збруч, що відділяв Західну, австрійську, частину України від Східної, російської, — але пейзаж аж ніяк не змінився: ті ж роздоли піль, такі ж грабові переліски, плеса ставків і білі хати під стріхою в гущавині вишневих та