Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Отак Оксентія й обрано членом Центральної Ради.
І тепер стояв він навколішках серед своєї стихії і засилав молитву Богові.
Молився, щоб Господь Бог всеблагий послав землю, щоб землі йому нарізали, щоб дітям його земелька таки була!
І, може, вперше спокійно стало Оксентієві на серці, і навіть передчуття радості увійшло в душу. Така ж ліпота була навкруги: величезний майдан аж захряс людьми, дзвонили по всіх церквах, і так же гарно співала півча. А «подай, Господи» заводили самі їх священство, архієрей.
Тепер вже, мабуть, землю таки дадуть! Така ж буча, така пишнота, таке благоліпство! Тепер вже не може такого бути, щоб землі раптом та не дали. Щоб ото отак — перед усім народом — пообіцяли, а потім не дали?
Ні, не може такого бути!
Гріх! Великий, непрощенний буде гріх…
Ноктюрн
1
Винниченко з'явився точно о десятій тридцять. Вдачею неорганізований, розкиданий в своїх ділах та роздвоєний в замірах, а в побуті — богема та гультяй, Винниченко був педантично пунктуальний в конспіративних справах. Годинник на башті вдарив два рази, і саме в цю секунду Винниченко сів на ослінчик у хащах бузку та жасмину під руїнами Золотих воріт.
Це був дуже зручний для зустрічей ослінчик. Кущі обступали його з усіх боків — так, що зокола не побачити, хто там сидить; зате крізь листя можна роздивлятись далеко навкруги — по Володимирській та Прорізній, по Золотоворітській та Великій Підвальній. За царського режиму — з огляду на поліцаїв та філерів — це було конче потрібно, та й тепер мало сенс, раз хочеш, щоб тебе не побачили з твоїм співбесідником.
Зодягнутий був Винниченко в чорну «крилатку» — плащ без рукавів, що защіпався на грудях мідним ланцюжком між двох, теж «американського золота», лев'ячих голів з роззявленими пащами.
Такі плащі–пелерини особливо полюбляли ловеласи–зальотники з поштових чиновників, анархісти з аптекарських учнів та гімназисти старших класів, коли ввечері не хотіли потрапити педелеві на очі. Поза тим що був, отже, вельми зручний, плащ цей надавав ще й романтичного вигляду. Коштував він дорого у крамниці Фріда й Сухаренка на Хрещатику, але в кравецькому ательє мадам Дулі на Подолі можна було взяти тільки напрокат.
В руці Винниченко тримав палицю з сталевим набалдашником. Набалдашник зроблено гуцульським топірцем, але прироблено сокирку не до звичайного кийка, а до довгого і гострого леза–стилета, заправленого, як у піхви, в товсту бамбукову трость. Така рапіра, захована у бамбучину, особливо цінилася для самозахисту від злих собак та недобрих людей і була заборонена поліцією, як потаємна холодна зброя для нападу. Правда, ні до рапіри, ані до топірця — ні з метою нападу, ані з метою самозахисту — Винниченкові вдаватись ще не доводилось: у мандрах по злачних місцях Винниченко ніколи не допускав себе до крайностей і завжди завчасно ретирувався. Романтична трость теж була потрібна виключно для умисної картинності: крислатий капелюх, плащ і стилет — якийсь гульвіса–зальотник — маска цілком конспіративна!
Винниченко, отже, сів на давно знайомий ослінчик, на якому колись йому вже не раз доводилось обмірковувати, як розвалити тюрму народів — Російську імперію. Один раз, років з десять тому, зустрічався він тут і з Петлюрою — заклопотаний, де б роздобути грошей для поширення української газети «Рада», бо давні меценати — мільйонер Семиренко та тисячник Чикаленко — вже запросили пардону. Петлюра (псевдо: «Симон Іонін») працював тоді в редакції секретарем, а Винниченко друкував у газеті свої оповідання, дарма що обидва вони були на той час неначе соціал–демократами, а «Рада» — антисоціалістичної орієнтації.
Смеркало. Вздовж Володимирської засвічувались ліхтарі.
Як і завжди під таку годину, у сутінках, Винниченком запанував сумирний настрій.
Був той час, коли всі поспішають додому, до ламп, а на вулицях легким незримим павутинням пливе смуток і, прилипаючи до серця, викликає в ньому щось забуте, жаль за далеким…
Це речення припало Винниченкові до смаку. Він вийняв записничок і занотував: знадобиться! В письменницькому господарстві все стане в пригоді: таке речення можна буде встромити з нагоди вечірнього пейзажу в будь–яку новелу або роман.
Тільки ж — за чим у далекому може бути жаль у нього, у Винниченка? Що забуте викличе в нього солодкий смуток? В минулому
