Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Винниченко зовсім остовпів. Такого він ніяк не сподівався. Цей чортів патлач зараз ще встругне, чого доброго, справжній молебень о ниспосланії… Господи! Що ж воно таке? Він же, Винниченко, — освічений атеїст, а тут — до нього ж — правлять молебень.

Молебень, справді, почався — о ниспосланії, і правив його архієрей українською мовою. Це вперше українська мова залунала з церковного амвона на Україні.

Це був таки історичний факт, — і це трохи потішило Винниченка. Все ж таки, що не кажіть, а релігія — хоча й опіум для народу, але ж — одвічна і щиронародна традиція: тут вже нічого не скажеш…

Винниченко похилив голову і позирав навсібіч спідлоба. Поруч стояв Петлюра, теж, отже, соціал–демократ: стояв, закинувши голову величаво назад і заклавши руку по–наполеонівському за борт френча. З другого боку Грушевський — теж, либонь, атеїст, в кожному разі вже другий місяць член партії соціалістів–революціонерів — заливався слізьми і навіть підспівував: «Подай, Господи; подай, Господи…» Стояли довкола інші члени Центральної Ради — соціал–демократи, соціал–революціонери, навіть бундівці — і нічого: потупили очі, та й вже.

Винниченко позирнув і назад — туди, де згрудились дядьки, делегати селянського з'їзду. Вони теж слухали урочисту відправу на колінах. Щойно сьогодні вранці вони прийняли свої ухвали. Ухвали були такі. Признати єдиною владою на Україні — Центральну Раду. Домагатися, щоб визнав її українською владою і Тимчасовий уряд. Оголосити президію селянського з'їзду — «Українською радою селянських депутатів»… Адже в Петрограді щойно теж відбувся всеросійський з'їзд селян і обрав з–поміж себе «Всероссийский совет крестьянских депутатов». Ухвалили доручити Раді селянських депутатів разом із Центральною Радою домогтися здійснення гасла: українська земля — українським селянам. А Установчі збори нехай вже вирішать — коли і яким способом здійснити розподіл поміщицької землі. Після того обрано й представників — на поповнення селянами–хліборобами складу Центральної Ради… Тепер, по трудах праведних, делегати молились — на чудовому, урочистому молебні, на якому їм ще ніколи не доводилось молитись. Молились о ниспосланії та дарованії: щоб Господь Бог подав виконання їх ухвалам, щоб ниспослав здійснення їхніх одвічних прагнень, щоб дарував володіння землею, земелькою, матінкою–землицею — по змозі й по потребі.

— Дрібнобуржуазна стихія! — констатував Винниченко. — Морок одвічних власницьких поривань селюка, молох жадоби землевласництва — прямісінький шлях у сільського глитая!

Ні, ні! Він, Винниченко, — за життя без хлопа і пана! Без пана і хлопа! Тільки це гасло було слушне за часів Хмельниччини, а нині, в вік капіталізму, на часі інше: за гегемонію пролетаріату!..

І Винниченко вже вирішив: Центральну Раду треба негайно демократизувати. Завтра ж він скличе лідерів української соціал–демократії: треба зібрати «Робітничий з'їзд», як–от цей селянський. З'їзд — українських пролетарів. Точніше — пролетарів–українців, а не росіян. Цей з'їзд теж добере депутатів. Центральна Рада, таким чином, пролетаризується. І тоді — хай тоді відступиться ця дрібнобуржуазна, власницька стихія…

А стихія тимчасом стояла на колінах і молилась.

Серед стихії стояв навколішках та молився і Оксентій Нечипорук. Його — делегата від «Селянської спілки» в Бородянці — теж обрали сьогодні членом Центральної Ради.

Трапилося це так. Коли виговорено вже на з'їзді все, коли схвалено резолюцію про те, що разом із Центральною Радою клопотатися вирішенням земельного питання, і головуючий звівся, щоб це питання закрити, — тоді й не стерпів Оксентій Нечипорук і зажадав слова й собі. Він вийшов на трибуну — вперше за все життя перед таким зборищем народу — і запитав:

— То як же буде, люди добрі, пани–добродії і товариші–громадяни? Наріжуть мужикові землі, а чи ні? Земля ж, вона нам, мужикам, — перве діло! От, приміром, скажу про себе: чиншової обробляю дві десятини, але власної — теж тільки дві, а синів у мене двоє, наспів час виділяти. Що ж на кожний голодний рот припаде? Га? То як же воно буде, православні християни?

З'їзд заворушився, загомонів. Таких, як Оксентій, на з'їзді було чимало — не самі статечні хазяї. Загукали:

— До ладу! В око вліпив! Хай наріжуть землі!..

Та головуючий закалатав у дзвіночок, і коли встановилася сяка–така тиша, лагідно пояснив нерозумному дядькові, що всі ж ці три дні на з'їзді тільки ж про те й говорено, вже й ухвали відповідні прийнято, а товариш, мабуть, прослухав, коли недочуває, чи не розібрав: буде земля, от нехай тільки Установчі збори…

— Сідайте, товаришу! — закінчив головуючий зовсім приязно, голосом — хоч до рани клади. — Бо зразу й будемо переходити до другого важливого питання.

А другим і було обрання членів до Центральної Ради.

І останнім у списку кандидатів президія зразу й дописала селянина — як ваше прізвище, звідкіля ви, пане–товаришу? — Нечипорука Оксентія з Бородянки: люди його підтримували, як говорив, — їм приємно буде,