Користь незавершених справ - Марина Блохіна

А я завжди вірила у долю. Всі непримітні знаки, що вона мені давала, приймала на віру, і ні разу не помилилася! Ось і зараз: почує — значить судилося, а як ні… Але він почув:

— Звичайно, не залишу. І як ти могла лишень подумати про таку дурницю? — А у голосі — ні краплі звичної жартівливості, тільки рівне тепло, що зігріває усе довкола.

Ми ще деякий час стоїмо разом, укупі, але за ці кілька хвилин моя впевненість у тому, що я таки кохаю Кіра, нікуди не поділася, а, здається, тільки більше утвердилася в мозку.

— То що, ти точно не хочеш їсти? — все ж таки перериває тишу він, заглядаючи мені у очі.

— Хочу! — швидко відповіла я. Раз вже змогла піднятися з ліжка, треба цим скористатися.

Щоправда, слово «поїсти» виявилося занадто гучним. Максимум, що можна було зробити з продуктами, що були у наявності, так це заморити черв’ячка. Довелося Кіру перенести з найближчого магазину декілька картоплин, моркву, цибулину(так, не дуже правильно, але йти на вулицю за продуктами було зовсім ліньки), і ми з ним нашвидкуруч приготували суп з гречкою, яка невідомо як все ж знайшлася на дні одної з шухляд.

Після пізнього обіду — вже було близько шостої, ми знов розсілися у вітальні, але тепер Кір розвалився на ліжку, а я тулилася у кріслі, зацікавлено гортаючи забрану з дому книжку. Але моєї уваги вистачило зовсім ненадовго: після ситного обіду мене почало ще більше хилити в сон, тож я й сама не зчулася, як задрімала. А прокинулася вже на ліжку, і за вікном стояла непроглядна темінь, тільки старий місяць хитро підморгував, та зорі виблискували, відбиваючись у стеклах вікна.

Я протерла очі і подивилася на годинник у формі чорної кішки, що висів на стіні. Стрілки впевнено показували пів на дев’яту. То непогано я так подрімала…

Я почала озиратися по сторонам у пошуках Кіра. Та довго видивлятися не довелося — він сидів прямо на підлозі і теж, здається, заснув, прихилившись головою до бильця ліжка. На колінах у нього лежала книга, сторінки якої гортав вітер, що вривався у квартиру через відчинене вікно.

— Кір!.. Прокидайся давай! Вже час, нам ще ритуал проводити! — я вхопила його за плече і легенько потрусила.

— Га?.. Що, пора вже? І котра година? — заспано спитав хлопець, потираючи очі, як і я всього декілька хвилин назад. Потім сам відшукав поглядом годинник і рвучко підхопився на ноги, наче його підкинула якась невидима пружина. — Яро, вставай! Запізнюємось! Опівночі все має бути готово!..

Я теж хутко підхопилася, і тільки-но встигла в черговий раз за день прихопити книгу та натягти на одне плече куртку, як була схоплена за руку і буквально протягнута на буксирі до самісіньких дверей. Перед ними Кір, видно, згадав, що ми вміємо переміщатися, і нікуди бігти, взагалі-то, не треба, і зупинився так різко, що я врізалася лобом йому у спину. І не встигла я й оком зморгнути, як зрозуміла, що стою вже у себе у квартирі.

— А кросівки? Кір, ти забув забрати моє взуття! — звинуватила я хлопця.

— Потім перенесу, — відмахнувся він, сідаючи на диван. Я ж тим часом пішла годувати кота, про якого у цьому вирі подій зовсім забула.

— Ну що, Скелетику, ходімо їстоньки? — лагідно промовляла я, дістаючи з холодильника маленькі рибинки. Кіт пронизливо занявчав під ногами, шкрябаючи джинси пазурами, у марній надії якнайшвидше отримати свою законну порцію.

Я дістала з буфету одну з тарілок, поклала на неї рибу і поставила перед Скелетом. Спеціальної кошачої миски для нього в мене не було, та й, чесно кажучи, я не вважала, що це прямо-таки вже й потрібно.

Кіт — розумний, він жодного разу не побив тарілки, не зробив своєї брудної справи у капці і не дер меблі та шпалери, за що я йому була дуже вдячна, і зовсім не збиралася принижувати його котячу гідність якоюсь там мискою.

— Яро! — погукав Кір з вітальні. — Одягайся давай скоріш!

Що? Та я й так… одягнена.

— Що ти маєш на увазі? — голосно запитала я, щоб він почув мене, але мої старання виявилися марними: Кір вже підійшов до кухні і тепер підпирав двері плечем.

— Одяг для ритуалу має бути світлим, легким і якимось… повітряним, ось. Ну, сукня там якась, чи сарафан. Як тільки одягнешся, відразу ж піднімемося на дах — треба ще дещо підготувати…

— Постривай! Як це — на дах? Мова начебто йшла про те, щоб проводити обряд у мене в квартирі?

— У квартирі? — посміхнувся Кір. — Ото насмішила! Та там же той ритуал — одні танці, вогнища та магія, як такий проведеш у приміщенні?

— Взагалі-то я ще нічогісінько не знаю про нього, бо ти як обіцявся мені розповісти, так ще і не зібрався, — набурмосилася я, впираючи руки у боки. Ні, тепер вже нікуди від відповіді не втече! І хай розповідає усе, що знає.

— Нічогісінько складного у ньому нема, — заспокійливо відповідає Кір. — Ми вийдемо на дах, розставило свічки — не звичайні, а ті, що лежать у коробці, бо їх не зможе згасити вітер. Потім намалюємо візерунок крейдою, і ти скажеш, а точніше навіть, прочитаєш ті слова, що я напишу тобі на листочку. Гаразд?

— Домовились, — погодилася я, але тут же стрепенулася: — Там же холодно! Що це я, в одній сукні буду на морозі витанцьовувати?

— Так… — задумливо нахмурився хлопець. — Це, здається, проблема. Тоді одягай поверх сукні пальто, та таке, щоб потепліше. Не вистачало тобі тільки зараз захворіти… А там, вже коли все підготуємо, доведеться все ж таки його зняти, але я дуже сумніваюся, що ти замерзнеш.

Ну й добре. Я кивнула головою, щоб Кір зрозумів, що я згодна, і, залишивши його на кухні, пішла перевдягатися. Сукня в мене була — просто біла, без усяких візерунків, звичайного крою, легка — саме те, що потрібно. А ось з пальтом було вже