Користь незавершених справ - Марина Блохіна
Відлучати від родинного гнізда молодих відьом, особливо так надовго, як мене, взагалі-то вважалося неправильним, адже контролювати магію у такому випадку ставало ще складнішою задачею, і далеко не усі відьми могли впоратися з нею. Ось як я, наприклад. Тільки за останній місяць — шість сплесків, два з яких сталися за один день, тобто вчора.
— Яро! Вставай давай, вже приїхали! — Кір потряс мене за плече, і я озирнулася по сторонам, одночасно намагаючись відкрити дверцята машини.
Ну, як — приїхали. Взагалі-то до Черепка ще десять хвилин ходьби швидким кроком, але зупинятися прямо під його стінами було б і справді безумством.
— То що, йдемо? — Кір вже теж виліз із машини і був готовий йти на подвиги. Шкода, що в мене не було такого позитивного настрою. Біля Черепка я відчувала себе… дивно. Так, мабуть, це найкраще слово. Будинок приймав мене, я це знала, він ніколи і не відмовлявся від мене, на відміну від родичів. А ось з ними була справжня проблема. Мене дійсно вважали зрадницею, яка викинула людину з вікна тільки для того, аби похизуватися силою. Ну, тут вже точно матуся постаралася. Хто ж, як не вона?
Я похитала головою із сторони в сторону, намагаючись позбавитися від невчасних думок, і впевненим кроком пішла у напрямку дому. Спочатку — п’ять хвилин по стежці, яка потім різко звертає вправо, прямо до воріт Черепка, але нам туди не потрібно. Ми звертаємо наліво, і далі йдемо по густій пожовклій траві. Я помахом руки наклала заклинання, яке відлякує змій — не просто так, тут і справді водяться вужі і гадюки, а мені б зовсім не хотілося бути вкушеною.
Кір, побачивши мої маніпуляції, робить те саме, але все ж йде з набагато більшою обережністю, ніж я — все ще пам’ятає, як декілька років тому потрапив ногою в нору лисиці.
— Ще довго? — раптом запитав Кір, і я здивовано обернулась — невже він забув? Ми ж стільки разів ходили тут? А через мить мені захотілося вдаритися об щось головою — я забула про захист будинку! Звичайно, Кір не пізнає цих місць, і не бачить Черепка, який вже зовсім поруч, адже сам дім захищає себе від непрошених гостей!
«Черепочку, миленький, він зі мною! Пропусти його, будь ласка!» — я подумки зверталася до будинку, не впевнена, що він відповість мені після такої довгої відсутності. Він і справді не відповів, але я почула за своєю спиною Кірове полегшене зітхання і зрозуміла, що все вийшло.
— І який наш план дій? — запитав друг, і я, трохи подумавши, відповіла:
— Взагалі-то, у нас є кілька варіантів, і у кожного з них є свої мінуси.
— І? Що за варіанти?
— Ну… По-перше, ми можемо перелізти через паркан, а потім зайти через льох, у такому разі ми вийдемо у комірчині на першому поверсі. В будинок стовідсотково потрапимо непоміченими, але ж треба ще й дістатися другого поверху, і пройти при цьому прямо біля дверей їдальні… Шансів не попастися майже немає. А ось другий варіант… Він трохи складніший за виконанням, але одночасно безпечніший. Ми так само перелазимо паркан, а потім йдемо до яблуні, що росте під моїми вікнами. Залазимо по ній до мене в кімнату — ти ж знаєш, це зовсім просто, а потім йдемо в кімнату бабусі. Вона навпроти моєї, так що нас точно ніхто не побачить.
— А як ми повернемося назад? Так само, зліземо по яблуні? — зацікавлено спитав Кір, а я посміхнулася.
— Ні, що ти. Можна ж вчинити набагато простіше — ми просто перенесемося магією. Звісно, у домі здійметься галас, але нас вже там не буде, правда?
— А ти настільки впевнена, що вони не звернуться до Відомства? — Кір, звісно, не був проти моєї ідеї, але все ж таки хотів переконатися, що я знаю, що саме збираюся зробити.
— Ну, я гадаю, що ні. Вони ж не хочуть ще більше погіршити репутацію родини? До того ж, вигнання з дому — це лиш звичай, не підтверджений законом, так що нічого мені не зроблять. — Я повела плечем і спокійно продовжила: — В нас буде, мабуть, хвилин сорок. Хоча ти ж розумієш, що сорок хвилин — це в ідеалі, насправді в нас буде значно менше часу. Півгодини від сили…
— Так-так… Ну що, пішли? — Кір тепер йшов попереду мене, значно випереджаючи, і мені іноді доводилося навіть бігти, щоб наздогнати його.
Паркан опинився перед нами якось раптово, незважаючи на те, що саме до нього ми й ішли. Я вже зачепилася ногою за зручний виступ і збиралася перелізти через нього, але несподівано мене зупинила рука Кіра, що лягла мені на плече.
— Стривай… На огорожу накладені чари, і я зовсім не заздрю тому, хто на них наразиться. Але, на щастя, з тобою зараз є неперевершений майстер з нейтралізації чар, який може розвіяти заклинання, — Кір дозволив собі самовпевнену усмішку, але я анітрохи не образилася, бо друг мав повне право на подібну зухвалість — все ж таки він дійсно був майстром своєї справи.
— Ну, тоді давай, розвіюй, — дозволила я, відходячи у сторону, щоб не заважати. Взагалі-то, якщо зовсім на чистоту, то я і сама без особливих складнощів впоралася б з цією проблемою, але якщо це бажає зробити хто-небудь інший — то прапор йому в руки.
Кір возився над чарами хвилин п’ять, не більше. Досить швидко, варто відмітити. Після цих його маніпуляцій ми вже без будь-яких перешкод змогли перелізти через паркан і швидко, маленькими перебіжками, дістатися старої яблуні.
Я лізла першою, тому що треба було ще й відчинити вікно, замкнене зсередини, особливим словом-відмичкою, яке я вигадала, щоб будь-коли забиратися до себе у кімнату таким способом.
— Калиновий цвіт, — прошепотіла я, направивши вказівний палець на вікно. Трохи поскрипівши у роздумах, воно все ж таки відчинилося, ледве не вдаривши мене при цьому по носі.
