Користь незавершених справ - Марина Блохіна
Невелика кімната, що ще так недавно була моєю, тепер перетворилася на якийсь дивний гібрид складу усілякого мотлоху і лабораторії. Гарні шпалери, які я так довго підбирала, тепер були вкриті плямами кіптяви і якимись жахливими розводами блідувато-рожевого і зеленого кольору, а туалетний столик з темного дерева, подарований мені на вісімнадцятиріччя, тепер був завалений коробками і старими іграшками.
Поки я роздивлялася весь той кошмар, що родичі встигли зробити з мого помешкання, Кір встиг залізти в кімнату і тепер вже визирав з-за дверей у коридор.
— Яро! Досить вже хандрити! Ти забула, навіщо ми сюди прийшли? Давай… — друг говорив пошепки, але від цього голос зовсім не ставав біднішим на інтонації, і я легко могла розрізнити в ньому азарт, співчуття і саму крапельку роздратування.
— Гаразд, я вже йду, — я в останній раз кинула сумний погляд на стіни кімнати, у якій прожила майже все своє життя, виключаючи останні півтора місяці, і перша вислизнула у коридор.
Всього два швидких кроки, декілька коворотів ключа, що стирчав у замку — і ми з Кіром вже у кімнати навпроти. А ость там, як не дивно, все залишилося у точнісінько такому ж вигляді, як і при житті прабабусі. На якусь мить мені навіть стало трішечки заздрісно — як так, мою кімнату перетворили на казна-що, а ось її залишили без змін.
Взагалі-то, за звичаями, у помешканні померлої відьми оселялася та, що унаслідувала її силу, а так як власницею Старого Черепка була Анастасія, то я зараз могла би з легкістю заявити, що ніхто не має права не те що виганяти мене, але й взагалі вказувати мені, що робити. Але тоді, на жаль, я цього не знала, а пізніше щось змінювати вже, здається, не було сенсу.
— Ну що, почнемо? — Кір з ентузіазмом потер руки і пішов прямісінько до ліжка з чудовою різьбленою спинкою. — Ти поки що роздивись усе інше. Шухляди там, на столі речі переглянь…
— Ну добре… — Чесно кажучи, мені було трохи ніяково фактично ритися у речах рідної бабусі, нехай та і померла, але водночас з тим я розуміла, що заради порятунку власного життя була здатна ще й не на таке.
Так… З чого б почати? Мабуть, дійсно, з шухляд. Я підійшла до шафи і обережно відкрила дверцята, все-таки трохи побоюючись, що мене зараз вб’є якесь капосне заклинання, накладене на речі.
Але ні, нічого подібного не сталося, і я з полегшеним зітханням взялася за справу. Полички з одягом я лише мигцем проглянула, не вважаючи за потрібне копирсатися у чужій нижній білизні, а ось на книжкових полицях зупинилася надовше. Книги тут були, варто сказати, вельми цікаві. Один лише том «Звернення до богів: переваги й недоліки» ввігнав мене у ступор. Невже… Невже мої здогадки підтверджуються, і хтось з наших предків і справді просив силу в бога?
Так, саме так! Бабуся була достатньо мудрою, щоб здогадатися про це. Мабуть, вона просто не встигла сказати мені, як позбавитися цього «дару»! Ну нічого, нічого, ми впораємося. Викличемо її дух ритуалом і вона… Вона допоможе!
Ця думка настільки захопила і обрадувала мене, що руки затремтіли, і по волоссі знову, вже у черговий раз, пробігли іскри магії. Як же невчасно! Ось тільки у Черепку магії не вистачало!
— Кір! Допоможи… — безпомічно пробурмотіла я, простягаючи руку другові. Він міг допомогти, і я вже навіть знала, як він це робить. Просто поєднує ті канали, по яким течуть чари, і перенаправляє їх до себе.
— Зараз, — його очі злякано розширилися, і він всього у декілька кроків опинився поряд зі мною, хоча всього мить назад був у іншому кутку кімнати. І як в нього виходить так швидко рухатись? Магія, не інакше…
В цей раз, чесно кажучи, сплеск, який щойно ледве не відбувся, відчувався зовсім по-іншому. Мені не хотілося нічого розколотити чи знищити, і страху було зовсім трошки, адже я знала, що Кір будь-що допоможе. І я розуміла, що нічого по-справжньому непоправного я не зроблю — навіть не знаю, звідки взялася ця впевненість… Мабуть, це все-таки дім. Він допомагає контролювати силу, ось чому у Черепку ніколи не відбувалося таких «сюрпризів».
Моя рука майже миттєво опинилася у гарячій долоні Кіра, і відчуття, що магія повністю покидає моє тіло, залишаючи за собою тільки пустоту, стало майже нестерпним. Руки аж засвербіли затримати силу, повернути її назад, але я зусиллям волі зупинила цей порив.
— Спасибі тобі, - вдячно посміхнулась я, і лише потім помітила у нього в руках конверт з старовинною сургучевою печаткою. Такими вже давно ніхто не користується, але бабуся у багатьох речах була людиною звички, і з неабиякою впертістю продовжувала відправляти справжні паперові листи, повністю ігноруючи електронну пошту. — Що це таке?
— Ще не знаю, — зацікавлено відізвався Кір і без усяких сумнівів надломив печать.
У конверті виявилося декілька листків, кожен з яких був підписаний. На одному з них я точно помітила напис «Яросвіті». Ну, значить, точно бабуся — тільки вона називала мене повним ім’ям, всі інші скорочували його до простішого «Яра». Кір віддав мені цей складений учетверо листочок, а сем задумливо розгортав той, що з надписом «Кирилові».
«Дорога онучко, — охайні, каліграфічні літери бабусиного почерку стрибали перед очима, і я декілька разів кліпнула, намагаючись відігнати непрошені сльози. — Я багато чого не встигла тобі розповісти, але перш за все, я не зробила найголовнішого — я не попросила вибачення. Пробач мені, Яросвіто! Я впевнена, ти вже здогадалась, а може, зовсім скоро дізнаєшся, що цим прокляттям, цією божественною карою, тебе нагородила саме я, твоя рідна бабуся! Ти не уявляєш, які муки совісті довелося мені пережити, але все ж я не могла зізнатися тобі у вічі — я завжди була слабкодухою, хоч і намагалася це приховати…
Але все ж я просто не могла
