Користь незавершених справ - Марина Блохіна
— Та-ак… Це, звичайно, проблема, але я б не сказав, що її неможливо вирішити.
— Що ти маєш на увазі? — нахмурившись, запитала я.
— Все досить просто: ми підемо вночі на кладовище і розкопаємо могилу, — з посмішкою сказав Кір. І настільки ці слова не вкладалися в мене в голові, що спочатку мені навіть здалося, що він жартує.
— Ти ж несерйозно? — з надією запитала я, але, наткнувшись на впевнений погляд Кіра, зрозуміла: серйозніше нікуди, і вибору в мене немає. — Ти хочеш, щоб я осквернила могилу своєї прабабусі? — я перейшла на трагічний шепіт, але чомусь на хлопця це не подіяло:
— Ну, припустимо, могилу оскверняти буду я, так як лопату тобі у руки я не дам. Та й ти сама прекрасно розумієш, що нам так чи інакше доведеться це зробити, адже іншого виходу просто немає!
Я це розуміла. І навіть здогадувалася, що саме такий варіант запропонує Кір, але все ж таки… Як би то сказати… Сподівалася, що ми знайдемо альтернативний варіант. Не вийшло. Ну що ж, оскверняти, так оскверняти.
— І… Коли ми це будемо робити? — трохи нервово запитала я, одночасно позіхаючи. Година вже була пізня, і спати все ж хотілося.
— Завтра. Вночі, звісно. Ти будеш тримати закляття неуважності, ну а я — копати. То що, ти згодна?
— Ти знову питаєш так, ніби в мене є вибір, — зітхнула я. — То й добре, мабуть. Чим швидше ми з усім цим покінчимо, тим краще для всіх…
Незабаром Кір пішов, і я залишилася сама. Стіни квартири давили на мене, температура вночі різко піднялася, з усіх закутків мені чувся надломлений голос бабусі: «Скоріше завершіть цю справу!» і ввижалися різні тіні. Скелет лежав у ногах і цим трохи заспокоював мене, але все одно було досить моторошно, тож коли настав світанок, я хутенько одяглася і вислизнула на вулицю, хоч годинник і показував тільки шосту ранку.
До міського парку швидким кроком можна було дійти за хвилин десять, не більше, тож я направилася саме туди. Взагалі-то я любила гуляти одна, коли поруч не було жодної живої душі, але зараз, здається, мені потрібна була яка-небудь компанія.
В парку, як і очікувалося, виявилось безлюдно і тихо, тільки ворони перегукувалися десь на тополях, та двірничка ліниво замітала асфальт у самому кінці вулиці. Треба заспокоїтись, просто розслабитися. Адже це абсурд, безглуздя — не може ж бабуся й справді являтися до мене! Я застудилася, ото й ввижаються різні примари, тільки й всього.
Не буває ж справжніх привидів, таких, як у казках, які можуть справді, просто так являтися до живих, без жодних обрядів чи заклинань! То тільки у старих оповідках духи повертаються, щоб помститися чи щось подібне. А насправді ж вони живуть у іншому світі, у Наві, куди нам, смертним, ходу нема.
Це інший вимір реальності, і стрибати, мов воша, з Яві до Наві і назад не може ніхто! Навіть моя бабуся. Мабуть, просто мороки, видіння… А може, сни, чи через високу температуру в мене почалися глюки… Хто знає?
Треба покликати Кіра. Бо гуляти самій у такому настрої — не краща ідея. Я дістала з кишені телефон — старенький, такими вже ніхто майже не користується, називаючи «цеглиною». Але іншого я не заводила, бо такі речі, як магія і техніка рідко могли суміщатися. У Кіра це виходило. А ось у мене — ні.
— Алло, Кір? Ти не хочеш прогулятися? Де? У парку, я вже тут, але самій нудно. Ось і добре. Чекаю, — я швидко відтарабанила ці декілька речень і засунула телефон назад до кишені. Як же добре, що Кір — характерник! Не доведеться чекати, поки він добереться сюди на автобусі чи маршрутці, він зразу з’явиться прямо тут — вийде з-за якогось дерева, як ні в чому не бувало.
І справді, всього хвилини через дві я його побачила. Щоправда, він йшов по стежці, як будь-який інший чоловік, і здогадатися по його вигляду, що він — чаклун, не зміг би ніхто. От тільки одягнений у звичний для нього одяг — сірого кольору.
— Доброго ранку! — Кір ще здалеку почав махати мені рукою, і я рушила йому назустріч. Всього декілька моїх поспішних кроків — і я вже поряд з ним, посміхаюсь і намагаюсь стати так, щоб синці під очима були не дуже помітними.
— Як спалося? — запитав він, беручи мою руку. Робив він це невимушено, ніби все й має так бути, ніби кожного дня прогулювався ось так зі мною у вранішньому парку, міцно тримаючи мою долоню.
— Чудово, — з неабиякою іронією відповіла я, але все ж настрій від такої турботи трішечки, на одну щабельку, піднявся.
Ми мовчки йшли парком, тримаючись за руки, інколи штурхаючи ногами купи зметеного листя, роздивляючись, як воно яскравими клаптиками осені розлітається в усі боки. Вітер завивав десь у вершинах дерев, літаючи поміж голих гілок, качки біля річки зрідка перегукувалися, метушливо махаючи крилами і здіймаючи бризки води.
Мені було спокійно, як і зазвичай, коли поряд був Кір. Я вже не думала ні про моторошні видіння, ні про кладовище, на яке сьогодні таки доведеться вдертися, я просто насолоджувалася тим, що мала зараз: звуками осені, теплом Кірової долоні, стуком його і мого серця, спокоєм, коханням.
Раптом Кір спинився, і мені довелося зробити те саме. Ми стояли обличчям один до одного, дивилися прямо у вічі, я — у грозу і бурю, він — у спокійну зелень. Потім він нахилився до мене, все ще не відриваючи погляду — все ж він був значно вищий, і тоді… поцілував.
Ні, земля не пішла в мене з-під ніг, і світ не щез, і ми навіть не залишилися у ньому одні-однісінькі. Навпаки, ми стали його частиною, такою ж невід’ємною, як місяць чи там зорі. Ми й були цілісіньким світом, а він, у свою чергу, був нами.
Я ніколи ще не відчувала себе такою потрібною, такою щасливою, такою незвичайною. Я була
