Користь незавершених справ - Марина Блохіна
Гадаю, тобі цікаво, до чого ця передмова? Я не можу померти просто так, не залишивши тобі шансу на нормальне життя. Я шукала можливість обійти умову, і нарешті знайшла її. Ти, певно, пам’ятаєш, я завжди носила на вказівному пальці лівої руки каблучку? З маленьким зеленим смарагдом? Це не звичайна прикраса, а оберіг, що стримує магію. Коли вона на тобі, магії стає значно менше, але вона не може вийти з-під контролю, і умова про судженого також не діє. Забери її. Коли я відчую, що настав мій час, я залишу її у скриньці з прикрасами, на самому дні.
І ще одне… Можливо, це зовсім не моя справа, і навіть скоріш за все, що так воно й є, але я маю тобі сказати. Я шукала твого судженого. Просто на всяк випадок — мало що може статися?.. І знаєш, ця задачка виявилася значно простішою, ніж здавалося на перший погляд…»
Тут текст обривався. Я перегорнула листок на іншу сторону, сподіваючись знайти продовження, але там було пусто, не вважаючи мого імені, написаного тим самим каліграфічним почерком з завитушками. Ну ось як це можна назвати? Хіба люблячі прабабусі чинять так? Спочатку викликають богів, просячи у них небезпечну силу, потім передають її онучці і помирають, залишаючи після себе купу таємниць?..
Чесно кажучи, лист мене приголомшив. Бабуся! Наймудріша жінка з тих, яку я знала! Вона сама тисячі разів казала, що боги — це останні, з ким варто зв’язуватися, а тут виявляється, що вона й сама…
Хоча, звісно, я не могла сердитися на неї. Я вірила, що в неї дійсно не було іншого виходу, до того ж, вона сама чесно все розповіла, нехай і після своєї смерті, ще й залишила можливість обійти цю дику умову… Але ця її витівка з незакінченим реченням… злила. Так, це було цілком у її дусі, але ж не тоді, коли на кону стоїть моє щастя?
Тим часом Кір теж закінчив читати, але все одно досить розгублено дивився на лист, зрідка пробігаючи деякі рядки очима. Потім він несподівано серйозно подивився на листок паперу і сказав:
— Обіцяю.
До чого це було, я так і не зрозуміла. Але по незвичного для нього серйозному виразі обличчя я здогадалася, що бабуся і його заплутала своїм листом.
— Ну як, хоч щось прояснилося? — запитала я, обережно складаючи листок і ховаючи його у кишеню.
— Так. Тепер все ясно, як день, — відповів Кір, і я не зрозуміла, говорив він серйозно чи з сарказмом, але перепитувати не стала. — А ти? Дізналася, що хотіла?
— Частково, — зітхнула я, а потім стрепенулася: скринька!
— Яка ще скринька? — спитав Кір. Видно, останнє слово я сказала вголос.
— Там… У ній має бути каблучка, маленька така, з зеленим камінцем. Це артефакт, який допоможе стримувати магію.
— Чудово, — відповів друг і запустив обидві руки в немаленьку скриню, а я ж повернулася до книжкових полиць, довіривши Кіру таку важливу справу, як пошуки оберега. Що ж, подивимось, що ще цікавенького може тут бути…
«Гадання на судженого», «1000 і одні корисні чари на кожен день», «Закляття бадьорості: вплив на пам'ять та підсвідомість», і так далі у такому ж дусі…. Загалом, книга про богів виявилася найцікавішою серед усіх. Я повернулася обличчям до друга, бажаючи сказати, що в нас залишилося зовсім мало часу, і треба якнайшвидше змиватися, і побачила вельми цікаву картину: Кір, скринька, вже чомусь порожня, і купа прикрас, що неохайною гіркою звалені поруч.
— Що ти… — почала я, але закінчити запитання так і не встигла: з коридору почувся якийсь дивний шерех, а потім слова:
— …В однокімнатній квартирі, уявляєш? І куди вона тепер подасться, без роду без племені?
О, розмова, очевидно, ведеться про мене. Яка приємна несподіванка! Добре, обманюю. Набагато краще було б, якби про мене просто забули.
— Тікаємо, — одними губами промовила я, виразно дивлячись на Кіра. Зараз вже було неважливо, знайшли ми щось, чи ні, треба було якомога швидше забиратися з цього будинку, поки хтось занадто допитливий не зайшов до цієї кімнати.
Друг усе правильно зрозумів, і, швидко прихопивши два наші листи, взяв мене за руку. Я взяла книгу, і теж приготувалася до переносу. Всього мить — і ось ми вже знову стоїмо на узбіччі розбитої вщент дороги, біля такого самого побитого життям автомобіля.
Без слів сіли кожен на своє сидіння, так само мовчки почали їхати. Кожен думав про своє. Я — про несподівані відкриття і ті таємниці, що доведеться розгадати на шляху до правди, про судженого, який має бути десь поряд, про Кіра, який несподівано знов увірвався у моє життя, наче вихор, і впевнено, без жодних зусиль чи спротиву з моєї сторони став займати в ньому все більше і більше місця.
Пройшло всього два дні, а я вже забула ті півтора роки, що він провів у Англії на стажуванні, і здається, що нікуди він не від’їжджав, а завжди був поряд. І, як не дивно, життя, яке вже досить давно пішло шкереберть, з його появою, здається, почало потроху налагоджуватись.
Про що думав Кір?.. Не знаю, але, здається, лист від бабусі збентежив його не менше, ніж мене. Цікаво, що в ньому було? А втім, яка різниця? Все одно я цього не запитаю. Кожен має право на власні секрети.
Але раптом думки з філософських тем зіскочили на речі більш приземлені та прозаїчні: каблучка! Ми ж її так і не дістали!
— Кір, — я
