Користь незавершених справ - Марина Блохіна

— То йдемо? — запитала я, підходячи до кухні. Кір тим часом вже встиг розрізати скотч на коробці і переглядав, чи не забув чого взяти.

— Так, ходімо. Вже час, здається…

Ми досить швидко і тихо дісталися п’ятого поверху і вдерлися на дах. Я була у самих лиш домашніх капцях, адже хлопець попередив, що під час обряду доведеться не тільки скинути куртку, а й роззутися. Нагорі було досить холодно, але все ж не настільки, щоб відразу замерзнути, тож ми обидва хутко прийнялися до роботи, щоб закінчити усе пошвидше і повернутися у тепло.

Я сиділа на Кіровій куртці, яку він чомусь скинув, нібито вона «заважала вимальовувати візерунок» і запалювала маленьким вогником із пальця свічки, що тут же ставила на вказані місця. Щоправда, користуватися магією не варто було, але я вже давненько зрозуміла, що маленькі, непомітні побутові чари ніхто не відслідковує, і заборона фактично діє на насправді сильну магію.

Провозилися ми досить довго: свічок було близько півсотні, та й візерунок був дуже складним, так що навіть такому знавцеві, як Кір, довелося декілька разів звірятися з фотографією у телефоні. Хоча, звісно, тримати інформацію про магію в усіляких гаджетах заборонялося, хлопець легко нехтував цим правилом.

Тож коли ми закінчили усі приготування, я все ж встигла добряче змерзнути і тепер щосили зжимала щелепи, щоб зуби не цокотіли один об одного. Пальці на ногах побілішали від холоду, адже капці, нехай навіть і пухнасті, не дуже то і гріли.

— Починаємо? — невпевнено запитав Кір, і я так само з сумнівом кивнула головою. Повільно, нехотя я стягнула з себе курточку, підвелася, помахом ноги скинула капці. Ступні відразу закололо крихітними голочками, але я з усіх сил намагалася на це не зважати.

Я встала усередину своєрідної пентаграми, що вийшла з чудернацького переплетення давньослов’янських, суто українських символів. Ось журавлі сплелися у польоті, а там річечка розкидає свої рукава, наче сонце промені… Це ж не ті прямі, відривчасті лінії, що малюють на Туманному Альбіоні! Обрядова магія — це те, чим завжди пишалися українці, тут ми могли дати фору будь-якому іншому народові.

Свічки мерехтіли теплим світлом, відкидаючи на дах химерні тіні. І раптом я, сама навіть не знаючи від чого, почала повторювати їх рухи, зливаючись чи то з тінню, чи то з вогнем. Руки рухались настільки плавно, що мені на якусь мить здалося, що вони не мої, бо я сама ніколи не володіла подібною грацією лебідки. Ноги тепер не боялися жовтневого холоду, і ступали так легко, наче я була легшою за пір’їнку. Я вже не володіла своїм тілом, була в ньому стороннім спостерігачем, і це відчуття… лякало.

Я постаралася зупинитись, або хоча б за власною волею поставити ногу туди, куди хочу я, а не якась дивна істота, що поселилася всередині, але з жахом зрозуміла, що не можу поворухнути й кінчиком мізинця. Я зосередилася, напружила всю силу волі, що взагалі в мене була, і тільки тоді змогла перевести погляд з свічок на Кіра, що стояв осторонь і дивився на мене.

Дивився холодно, жодного тепла, що зовсім нещодавно було у його погляді, не відчувалося. Він не знав, що я дивлюсь на нього, а значить… значить, погляд був справжній, той, що відображає правду, не придурюється, намагаючись видати бажане за дійсне.

Похмурість, байдужість до мене Кіра чомусь не додали сил, не закликали до боротьби з невідомою потворою, що пробралася усередину, а навпаки, повністю спустошили. Я тепер не чинила опору, просто слухняно затихла десь у куточку власної свідомості, лиш механічно відмічаючи те, що відбувається.

Чудернацький танець, що почала та істота, продовжувався, набираючи темпу. Я тепер сама була схожа на той малий вогник, що рветься на небес, і тут же, сполоханий пустуном-вітром, пригинається до землі. Біла сукня чудово виділялася на чорному тлі осіннього неба, роблячи мою постать ще тоншою та химернішою.

І раптом звідкілясь почулися звуки, що одночасно нагадували мелодійну флейту та гучну пронизливу трембіту, тихий передзвін весняних дзвіночків та недільний шум церковних дзвонів. І тоді я заспівала. Та чи була то вже я?.. Навіть голос був чужим, занадто хрипким, зломленим старістю та хворобами. Якою ж дивною видавалася та давня пісня, що виривалася з уст юної дівчини! З моїх уст!

Остання, відчайдушна спроба прорватися назад до свого тіла, але той самий погляд, колючий, чіпкий, знов відкидає мене назад, залишаючи без сил.

— Чи це ти прийшла, Анастасіє? Чи то твоя душа щойно танцювала і співала під нічним небом, під яскравими зорями? — запитує чомусь в мене Кір. Голос його, незважаючи на поетичні слова, звучить суто по-діловому, і тоді я відповідаю:

— Так, то я. А чи в тілі моєї онуки, Яросвіти, опинилася я? — і знову цей голос. Не мій, зовсім не мій. Але і не бабусин. Чи то так смерть змінює людей?

Кір мовчить, вочевидь, не збираючись відповідати на питання, а потім продовжує:

— Та, що ховається серед трави, та, що ходить серед води, та, що в тілі моєї судженої, відповідай скоріш: де та каблучка з зеленим камінчиком, що ти Яросвіті обіцяла?

Було дивно чути таке від Кіра. Судженої? Я — його суджена? І саме тому він дивиться на мене так холодно, що будь я краплиною, перетворилася б на крижинку? Чи то не на мене направлений той гнів, та холодна лють? Може, то бабуся чимось завинила так перед Кіром, що тепер він звертається до мене, тобто до неї, так? І як же легко стало у ту мить, коли я це зрозуміла! Ніби крила з’явилися за спиною, що підняли мене вище неба, вище зірок, що визирали з-за хмар. Ось-ось мав розпочатися дощ…

А тим часом бабуся відповіла:

— Каблучечка та під землею, у труні кам’яній, та під замком залізним — чорта з два дістанете тепер!.. Поховали мене з нею, донька згадала, що я часто носила її, та й надягла на палець. Завершіть