Користь незавершених справ - Марина Блохіна

— Ні, - сумно зітхнув Кір. Тоді я з вдаваним ентузіазмом запитала:

— Тож нам доведеться знову туди повернутися, щоб забрати її?

— В цьому немає сенсу. Я впевнений на всі сто відсотків, що маленької каблучки з зеленим камінчиком у скриньці не було.

Я була пригнічена. Як це — не було? Бабуся написала, що каблучка має бути саме там!

— І що нам тепер робити? — без особливої надії на конкретну інструкцію запитала я.

— Ну… Спочатку заїдемо до мене у гості. Бо поки твої родичі сорок хвилин сиділи за столом, ми вдвох тяжко працювали, а в мене з самого ранку й макової зернинки у роті не було… А потім відпочинемо, і почнемо готуватися до ритуалу. Не забувай, в нас залишилося всього шість днів, і краще не відтягувати все це до останньої хвилини, бо може опинитися запізно.

Мене такий план дій цілком влаштовував, тож я не стала протестувати і знову замовкла, вдивляючись у пейзажі за вікном, що швидко змінювали один одного. Ось іще одна особливість — при всій моторошній незграбності і старовині, рухався автомобіль із швидкістю не меншою ста кілометрів за годину. Як при цьому він не розвалювався на запчастини, залишалося для мене загадкою.

При в’їзді до міста Кір все ж таки скинув швидкість, але все одно без жодних зусиль обганяв новенькі іномарки. Магія, одним словом. Ми їхали аж до центру — все ж друг мав квартиру значно кращу, ніж я.

Старенька п’ятиповерхівка у затишному районі виглядала домашньою і привітною. Картина була просто ідилічною: жовтенькі яскраві листочки кленів, щойно пофарбовані у синій колір двері домофону і зграйка бабусь-пліткарок під під’їздом.

— І чому у старих будинках немає ліфтів?.. — стогнала я, піднімаючись до п’ятого поверху. З одної сторони, жити фактично під стелею — класно, але з іншої… Жах просто!

— Терпи, дівко, відьмою будеш, — філософськи сказав Кір, але я не прийняла прислів’я:

— Я й так відьма! Не хочу терпіти!.. — скиглила я, але друг підступно ігнорував мене.

Коли все-таки долізли по потрібного поверху, і Кір відчинив двері квартири, по під’їзду раптом поширився якийсь дивний запах. Не те, щоб неприємний, але і не трояндовий.

— Що це? — Запитала я, помахуючи долонею перед носом.

— Та так… Деякі магічні реагенти. Почекай, зараз приберу, — легкий помах рукою, і аромат дійсно зникає, залишаючи після себе приємну прохолоду та той особливий запах озону, що буває після теплої літньої зливи. — Проходь, — запрошує Кір, але трохи запізно: я вже роззулася і розляглася поперек ліжка, що стояло чомусь не у спальні, а в вітальні.

Хоча як це «чомусь»? Звісно, другу доводилося ночувати у великій кімнаті через те, що у іншій знаходився кабінет, поєднаний з лабораторією. Шкода, що в моїй квартирі так зробити не вийде. Хіба що простелити собі у ванній чи коридорі…

— Хочеш чаю? — гостинно запитує хлопець, всідаючись у глибоке і на вигляд дуже зручне крісло.

— Ні, дякую… — ліниво, і навіть не відриваючи голови від подушки, відповіла я. Насправді їсти все ж хотілося, але спати, мабуть, хотілося більше. Всі ці пригоди так несподівано увірвалися у моє життя і перевернули його шкереберть, що я просто не встигала за подіями, так швидко вони змінювали одна одну, і мій мозок не міг витримати такої кількості нових вражень і відкриттів за один день.

Я все ще не звиклася з думкою, що це прабабуся накликала на нас цей дар-прокляття, що її морок до сих пір бродить по землі і не може заспокоїтись, поки не зробить… що? Це залишалося загадкою.

Звісно, я здогадувалася, що раз ми не знайшли каблучки на вказаному місці, то скоріш за все саме це тримало її на цьому світі. Але що, як ми помиляємося? Потрібно впевнитися на всі сто відсотків, адже не хотілося б через власну дурість попрощатися зі здоровим глуздом.

А тут ще й Кір… Як вчасно він з’явився! Так завжди траплялося — ми допомагали один одному, коли виникала потреба, і ніхто ніколи не рахував, хто там що кому винен. Я подумала, що б могло статися, якби друг все ще був у Англії, або якби ми не зустрілися вчора на кладовищі… Я б так і не дізналася, яке прокляття наді мною висить, і через тиждень, ну, може трошки пізніше відправилася в будинок до санітарів у білих халатиках.

Раптом я підхопилася на ноги, і, опинившись перед Кіром, рвучко обійняла його. Не знаю, що на мене найшло, але тоді це здавалося правильним і єдино вірним рішенням.

— Гей, Яро, ти чого? З тобою все у порядку? — занепокоєно і трохи розгублено запитав він.

— Так. Завдяки тобі, - пробурмотіла я кудись у його плече, і відчула, що руки друга міцно обіймають мене у відповідь.

…Та чи друг він мені? Хіба від дружніх обіймів так калатає серце, що здається, ніби зараз воно вистрибне з грудей? Хіба хочеться так і стояти тут, у залитій сонцем вітальні, цілу вічність, не перериваючи цієї несподіваної близькості? Хіба хочеться одночасно плакати і сміятися, від тепла його рук і подиху, що ледь помітно лоскоче волосся на потилиці, і від розуміння, що зараз усі ці чари зникнуть?..

Якою ж дурепою я була! Ні, так і справді можу лише я — закохатися у хлопця, і не помітити, як це сталося, вважати це неймовірне почуття тільки дружбою! І скільки б ще це продовжувалося б, якби не ці неждані-негадані події? Скільки б ще часу я переконувала себе, що все, що я відчуваю до цього дивовижного юнака — просто вдячність, доброта, турбота?

— Ти можеш не залишати мене зараз? — я запитую тихо-тихо, точно не знаючи, чи хочу, щоб він мене почув. А, будь що буде!