Користь незавершених справ - Марина Блохіна
Користь нічних прогулянок
Я знову подивилася у вікно. Ще світло. Кір сказав, що прийде, коли повністю стемніє, але була вже дев’ята вечора, а сонце, ніби у насмішку, все ще не бажало ховатися, незважаючи на пізній час. Чорт, до чого ж страшно! Кладовище — це останнє місце, де я б хотіла опинитися вночі.
Почувся відривчастий стукіт у двері, і я здригнулася від несподіванки. Тьху, сама себе налякала, а тепер буду полохатися кожного шереху! Я швидким кроком наблизилася до дверей і відчинила їх. Там, звичайно ж, стояв Кір, але я все одно зітхнула полегшено, коли впевнилася в цьому.
— Йдемо? — просто, без всяких передмов запитав він.
— Йдемо, — приречено погодилася я і вийшла з квартири. Закрила двері, вийшла з під’їзду, прислухалася. Начебто тихо. І вовкулаки не поспішають влаштовувати концертів, і мерці не вилазять з-за сусідніх будинків. Може, воно й обійдеться?
До цвинтаря йшли, балакаючи про різну нісенітницю, бо йти мовчки було просто нестерпно. А вже на підході до воріт мене знову окутало тим мертвим холодом, що не дає вільно вдихнути.
— Кір, — тихенько покликала я. — Я боюсь…
— Все буде добре, — хлопець заспокійливо зжав мою долоню, і тоді ми пішли.
Тепер все було ще жахливіше, ніж зазвичай: із-за могил з’являлися розмиті тіні, і тепер це вже були не просто жахи, придумані моєю уявою, а справжні мороки. Ні, вони не могли вчинити нам шкоди, але все ж лякали.
Але тепер, вночі, коли я майже нічого не бачила через темряву, я орієнтувалася фактично на один лиш слух. А звуки були моторошними. Осінній вітер, холодний і пронизливий, відчайдушно завивав між прихилених один до одного хрестів, зриваючи останнє, сіре через сутінки листя з дерев. Скрип незмазаних залізних воріт, каркання ворон, що видавалася ще гучнішим, ніж вдень, тихе виття чи то собаки, чи то справжнісінького вовка… Все це лякало до тремтіння.
І холод. Пронизливий, такий, що відчувається всім тілом, незважаючи на одяг, пробирає до кісток, такий, що має свій запах, свій звук, свій смак. Я відчуваю його усіма органами чуттів — здається, ще трохи, і я його побачу.
Ми йдемо повільно, тримаючись за руки, і мені постійно вчуваються чиїсь кроки, а на якусь мить мені навіть здалося, що я почула потріскування вогнища. Дивина, та й годі. Недарма ж ходить стільки легенд і оповідей про ті жахіття, що трапляються вночі на кладовищах…
— Накладай вже заклинання, — тихо шепоче Кір, але я навіть не розумію, навіщо це потрібно — який ще безумець піде на цвинтар уночі?
Я накидаю на нас невелику — діаметром метра зі два сітку, і всі звуки відразу ж зникають — чутно лише наше дихання та цвіркунів, що проводять свої концерти прямісінько в нас під ногами.
Могила вже зовсім близько. Я вже бачу силует похиленої до землі горобини, відчуваю терпкий запах її смоли, вдихаю його повні легені — після насиченого смертю повітря це видається справжнім блаженством. Тут можна знову дихати вільно, і я відразу ж користуюсь цим, а через мить від завеликої кількості кисню починає крутитися голова.
Я підходжу до розбурханої могили — все ж добряче я її тоді розгромила, та й мрець постарався, залишивши у землі величезні сліди своїх пазурів. І нащо я його тоді зупинила? Він же точно діяв за наказом бабусі! Дістав би відразу каблучку, і діло з кінцем! Але що сталося, те сталося, і раз нічого не змінити, то краще вже не нарікати на долю.
— Почнемо? — запитав Кір, дістаючи з наплічника лопату. Й гадки не маю, як він туди її запхав, навіть якщо і з допомогою магії.
— Добре… Що мені робити?
— Не заважати, — скупо відповів хлопець, і почав копати. Робив він це самотужки, без чар. Чому — незрозуміло, але думаю, на те були якісь причини.
Година напруженої Кірової праці — і лопата нарешті вдарилася об щось тверде, і ми обидва вельми сподівалися, що то була саме труна, а не якийсь камінчик. Потім справа пішла вже веселіше — хвилин за п'ятнадцять остаточно відкопали кришку труни. І тоді Кір ножем якимось хитрим способом збив замок. І нащо робити замки на трунах?
Коли кришка була відкинута, я декілька хвилин збиралася з духом, щоб підійти і зазирнути усередину — все ж, як там не було, це мертве тіло, яке вже скоріш за все почало розкладатися. Бачити бабусю у такому стані не хотілося, але втримати цікавість не вдалося — я мала побачити її в останній раз.
Я повільно наблизилася до труни і ще повільніше нахилилася, вдивляючись у тіло, одягнене у красиву українську вишиту сукню. Така сама, як і при житті. Повіки ледве-ледве прикриті, губи рожеві, на щоках навіть є ледве помітний рум’янець — здається, що вона просто заснула, випадково переплутавши власне ліжко з холодною грубо сколоченою труною.
Запах розритої землі бив у ніздрі. Але я все ж змогла відчути ледь-ледь помітний аромат бабусиних парфумів. Лугові трави, жоржини і айстри, все це дивовижним чином поєднувалося в одному запаху.
Кір тим часом сів навпочіпки і почав обережно, тим самим ножем стягувати з бабусиного пальця перстень.
— Чому ти не можеш зробити цього руками? Невже бридко? — з подивом запитала я. Вона ж прямо як жива, чому не можна торкнутися?
— Ні, звичайно. Але якщо ми хочемо забратися звідси живими, то не маємо торкатися тут будь-кого. Тіней, тварин, а особливо — мерців. Тоді ж підніметься на вуха увесь цвинтар, і шанси повернутися неушкодженими суттєво
