Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— По–зір! — подав команду полковник.

Козацькою лавою наче перебігла хвиля: брязнула збруя, шурхнули підошви по брукові, пристукнули закаблуки і, як врізана, впала мертва, могильна тиша: з стану «вільно» полк переладнався на «струнко».

Полковий оркестр на правому флангу заграв:

З гирла Володимирської вулиці, з–поза Ірининської каплички, випорснула неодмінна скрізь зграйка вуличних хлопчиків — і з'явилась лава делегатів військового з'їзду.

Попереду — в довгополому літньому макінтоші, на взірець посесорського «пильника», — віючи білою бородою, дріботів, злегка підскакуючи за широким маршовим кроком колони, голова Центральної Ради — сам професор Грушевський.

Обабіч, відступивши крок, йшли Винниченко з Петлюрою.

Винниченко — в елегантному сірому фланельовому костюмі та сірому ж, шовковому з муаровою стрічкою, «котелку».

Петлюра — в кашкеті «керенка» та френчі з слідами щойно зрізаних погонів.

Трохи позаду, відступивши ще три кроки, — завжди до послуг, — крокувала в своїй австрійській тужурці особиста секретарка голови Центральної Ради, хорунжий австрійської армії панна Софія Галечко.

Після того несли великий жовто–блакитний стяг із написом «Спогадаймо славну смерть лицарства–козацтва, щоб не втратить марно нам свойого юнацтва». Двоє прапорщиків — один безусий, другий з бородою, обидва з оголеними шаблями, — карбували церемоніальний крок, ескортуючи перший військовий прапор відроджуваного українського війська. За прапором виступали чітким ладом — по шістнадцять в ряд — делегати військового з'їзду: сорок один ряд, сорок другий — неповний.

Полковник Капкан блиснув шаблею вгору — і три з половиною тисячі козацьких горлянок, як випал з гаківниць, гримнули — «слава!» Полковник змахнув шаблею тричі — і вигук «слава» перекотився майданом з краю в край три рази.

Козаки змовкли, але вигук «слава» не вщух: гукали з тротуарів, де під жовто–блакитними прапорами скупчилося повно народу: «просвіти», українські клуби, українізовані гімназії, українські скаути, просто — перехожі. Гукнули «славу» й дядьки, делегати селянського з'їзду.

Вітальні вигуки котились та перекочувались — аж доки весь військовий з'їзд вишикувався навпроти полку, під пам'ятником бронзового гетьмана. Грушевський, Винниченко й Петлюра зійшли на горішню приступку, на нижніх згрудились члени Центральної Ради та щойно обраного УГеВеКа.

Полковник Капкан ще раз блиснув шаблею — оркестр ту ж мить змовк — і голова Центральної Ради почав промову.

Промова Грушевського була таки довгенька — обсягом академічної лекції в університеті, і в коротких рисах викладала історію українського козацтва. Чути її далі двадцяти кроків не було, бо професор звик промовляти в аудиторії з відповідними акустичними пристроями. Та на кінець Грушевський вигукнув щось і вказав рукою вперед — точнісінько, як бронзовий гетьман вказував булавою — і тут трапилось непорозуміння. Дарма що полковник Капкан подав шаблею знак «на голос», козаки не відгукнулись «славою» — сплеснуло лише кілька окремих вигуків. Справа в тому, що Хмельницький вказував булавою на північ — закликаючи на єднання з Росією, а Грушевський вказав зовсім у протилежний бік, кудись аж на південний захід, — на Галичину, закликаючи здійснити соборність. Та на південному заході був якраз фронт, і козакам впало в голову, чи не на війну знову, в окопи, закликає їх сивибородий дідусь, — вигук «слава» застряв їм у горлянці.

Тоді висунувся наперед Петлюра з прапором у руці.

І тут трапився другий інцидент.

Тільки з'явився Петлюра високо на приступці — так що його стало видно всім і з усіх боків, — раптом звідкілясь з тротуару розітнувся одчайдушний дівочий крик:

— Сьома! Душогуб!

То Поля Каракута, чарівниця з Шулявки, потрапила з усім народом на видовище на майдан і — от уже скільки днів побивавшися за збіглим коханцем — раптом уздріла його перед собою в усій красі. Трагедії одна за одною били її молоде дівоче життя: звів офіцер–аристократ, тепер покинув і «земгусар».

Петлюра мерщій загукав що мав сили. Голос він умів видобути з себе гучний — готовано ж для читання з амвона. Читав він резолюцію військового з'їзду.

В резолюції було три пункти.

Перший — про відношення до центральної влади, Тимчасового уряду та Петроградської Ради депутатів: в інтересах знайдення спільної платформи та можливості спільних дій України й Росії вимагати негайного проголошення національно–територіальної автономії України.

Другий — про війну: війну в цей момент розглядати як оборону свободи, захист революції, відстоювання визвольних прагнень нації.

Третій — про армію: негайно створити українську