Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— і теж прости–прощай, українське військо! А Петлюра прибічників поміж військових мати не може, бо ж сам не військовий — тому й буде особливо міцно триматись Центральної Ради та, зокрема, її голови. До того ж, як людина достоту цивільна, на своєму посту він буде не надто войовничий, а Грушевський всякої війни страхався, крові боявся і був, коли признатися, в глибині душі — запеклий пацифіст. Він міркував собі так, що формування української армії взагалі потрібне лише для страхання центрального Тимчасового уряду — щоб був у Центральної Ради добрий козир для обстоювання своїх домагань. Тому армію треба створювати бучно, пишно, з галасом та гармидером, а зняти бучу Петлюра завжди був великий митець.

Та й, кінець кінцем, когось же треба поставити на чолі, щоб не поліз очолювати сам Винниченко, — цього б Грушевський стерпіти не міг.

Одначе, вважаючи себе неабияким дипломатом — особливо після недавньої розмови з митрополитом Шептицьким, — Грушевський знайшов за потрібне дати пояснення з'їздові:

— Я пропоную на голову УГеВеКа добродія Симона Петлюру, шановне товариство, тому що ні я особисто, ні добродій Винниченко посісти цей пост не маємо змоги: ми мусимо згори керувати геть усіма галузями великої справи відродження нації — і в житті внутрішньому, і на міжнародній арені. До того ж… надіємось очолити незабаром жаданий уряд сподіваної української держави…

Грім оплесків укрив слова Грушевського:

— Слава! Сподіваємось держави! Жадаємо уряду!

Під грім оплесків Винниченко опустив підняту руку. Престиж його, отже, не підірвано. А Петлюра — що ж? Кінець кінцем, хтось же, справді, має очолити, раз він, Винниченко, обтяжений місією керування всіма справами згори. Нехай вже й Петлюра. Все ж таки признав себе знову соціал–демократом. Отже, через фракцію — а голова фракції він, Винниченко, — завжди можна буде прибрати його до рук.

В залі тим часом, на відзнаку обрання голови майбутньої української армії, дружно заспівали старовинної:

Попереду Дорошенко Веде своє військо, Військо запорізьке Хорошенько…

На тому військовий з'їзд і був закритий.

Керівник військової справи на Україні Симон Петлюра вийшов на трибуну і подав свою першу команду: делегатам з'їзду вишикуватись у військову лаву і рушати на майдан перед Софією — для урочистого всенародного оголошення ухвал з'їзду і першого в новітній історії України параду українських вояків!

6

Делегати селянського з'їзду вже чекали на Софійському майдані.

Юрба делегатів під будинком «Присутственных мест» виглядала розмаїто й мальовничо. Більшість були статечні господарі — достойні представники повітових та волосних «селянських спілок», у синіх чумарках та плисових штанях. Інші красували у празникових, міського крою, «спінжаках» поверх гарно вишитих сорочок. Зовсім мало було в солдатських гімнастерках, ще менше — в зношених гунях — як–от Оксентій Нечипорук.

День випав напрочуд гожий та погожий: ні хмаринки в небі, але й спеки не було — з–за Дніпрової кручі повівав ласкавий вітерець. Понад квітами вже бриніла бджола. Серце раділо і втихомирювалась душа. На дзвіниці Софії бемкав великий дзвін — повагом, з довгим відлунком, як до відправи. Делегати скидали шапки і побожно хрестилися. Хрестився і Оксентій Нечипорук.

Софіївський майдан цього ранку виглядав урочисто, як ніколи раніше.

Під будинками від Рильського провулку аж до мурів Софії стрункими шеренгами вишикувались готові до параду шістнадцять рот Першого українського імені гетьмана Богдана Хмельницького полку: в кожній роті було понад норму козаків — двісті і вісім. Завтра з такого полку дуже просто створити цілу дивізію. Козакам новоутворюваного полку видано зовсім нове обмундирування — з цейхгаузів російської армії, але з жовто–блакитними петличками, а на голову — ватяні папахи з випнутим, на манір старовинного шлика, червоним верхом. Полк мав відбути сьогодні урочистий акт: скласти «лицарську обітницю», тобто — прийняти військову присягу.

Командир полку, полковник Капкан, гарцював по майдані конем сюди і туди. їздець з нього був хоч куди, кінь під ним — Дубрівського кінного заводу. Зодягнутий був полковник у щойно справлений, старовинного козацького крою, за зразком костюмерної театру Садовського, жупан зеленого сукна — з ломберних столиків до картярства, та в рясні червоні шаровари — з дамського шовку «креп–сатен». На голові він мав чорну смушеву шапку з довжелезним червоним шликом, тороченим золотим церковним позументом, з золотою ж китичкою з штофних крісел — на вершечку. Чоботи — червоного сап'яну з підківками, без острогів.

Раптом полковник