Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Першим заходом на цьому шляху мало бути повсюдне виділення солдатів–українців із складу армійських частин російської армії та зведення їх в окремі українські частини.

— Слава українській армії! — проголосив Петлюра.

«Слава!» — покотило майданом. Оркестр заграв «Ще не вмерла Україна». За музиками гімн заспівали й зведені в один хори: капела Кошиця, хор театру Садовського, хори українізованих гімназій та районних «просвіт».

В хорі печерської «Просвіти», під керівництвом студентки Марини Драгомирецької, співали і Данило — бас, Флегонт — баритон, Харитон — тенор з фальцетним тремтінням на верхах.

Петлюра стояв, заклавши правицю за борт френча, — так закладав колись руку за борт мундира Наполеон Бонапарт.

Грушевський — він не співав, бо був зроду безголосий, — нахилився до вуха Винниченкові і жарко зашепотів:

— Голубе мій, Володимире Кириловичу! Я гадаю, з цією резолюцією, для полагодження наших взаємин із Тимчасовим урядом та Петроградською Радою депутатів, повинна виїхати до Петрограда наша делегація. Ви, любий Володимире Кириловичу, маєте її очолити: ви ж — стара гвардія соціалістів, не те що ми — молоде покоління… Допечіть їм, допечіть!

Винниченко приосанився. Певна річ, кому ж, як не йому? Потрібні ж широта світогляду, глибина мислі, європейський масштаб різних там, як би це сказати — асоціацій! І взагалі… Словом, Винниченко мав сатисфакцію: цей старий пацюк не такий вже й огидний — навіть щось симпатичне в ньому є…

— Поміркуємо, дорогий Михаиле Сергійовичу! — солідно відказав він. — Обмізкуємо, розкумекаємо, що там і до чого… Я завжди готовий на свої плечі прийняти тягар…

Петлюра тим часом вийняв руку з–за борта френча і звів її вгору, склавши пальці, як для хресного знамення.

Це був знак.

— До обітниці! — подав команду полковник Капкан.

Шістнадцятьма ротами знову перебігла хвиля і брязнула зброя. Козаки перекинули гвинтівки у лікоть зігнутої лівої руки, правою зірвали шапки з шликами з голів.

Полковник Капкан встромив шаблю у піхви, скочив з коня і звів руку так само — як на хресне знамення.

— На цьому й присягаємо! На вірність неньці–Україні, на славу українському лицарству!

Він став навколішки.

Слідом за ним вклякли навколішки три з половиною тисячі козаків і сімсот делегатів військового з'їзду.

І тоді з їхніх грудей — хор у кілька тисяч співаків — низьким солдатським тембром і повільним, як на солдатській молитві, темпом полинув на широкий майдан спів.

Співалося гайдамацької:

Грушевський утирав носовичком очі й бороду.

Винниченко теж заплакав. За сорок років життя: десять — злиднів, десять — батракування, двадцять — література, підпілля й тюрми, — він ще, мабуть, не зазнавав такої глибокої душевної схвильованості. Майдан перед ним стояв на колінах і співав пісню історичної звитяги: перші лицарі новітнього українського війська присягали на боротьбу.

Але ж присягали — йому! І це особливо хвилювало.

На софіївській дзвіниці вдарили в усі дзвони. Бемкав п'ятисотпудовий бас, бренькали стопудові баритони, видзвонювали лункі тенори й альти, дзвінко і тонко дзеленчали дисканти — як срібні колокольці у бубнах троїстих музик. Весело й урочисто дзвеніло, бриніло, гуло над Софіївським майданом… Тоді дзенькнуло і задзвонило по другий бік площі — на дзвіниці Михайлівського монастиря.

Дядьки — делегати селянського з'їзду — вклякли навколішки і собі.

Винниченко скривився.

Що на присягу вдарить дзвін на історичній Софії, це він знав — проти цього важко було щось заперечити: присяга ж, урочиста хвилина, історична традиція! Але щоб закалатали, як у хресний хід під Великдень, — про таке з архієреєм домовлено не було. Ай–ай–ай! Це вже занадто!

Та поморщитись довелось ще дужче. Брама під софіївською дзвіницею враз широко розчинилась, і з подвір'я Софії з'явився — Боже мій, справжнісінький хресний хід.

З софіївської брами вийшов сам архієрей у повному облаченні, за ним дванадцять протопопів, за ними — сонм дияконів та служок у стихарях. А далі — архієрейський хор. І, вийшовши, хор грянув велеліпно: