Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Рудий стоїть похнюплений, длубаючи носаком кеда брудний паркет.
Щуряка посміхається.
— Ти все робиш неправильно. Теж мені, звідник. Треба було розповісти, який Сліпий класний хлопець і як він за мною сохне. Як він тобі ридав на грудях, що без мене йому життя немиле. Може, тоді спрацювало б.
— Так? — дивується Рудий.
— Ні! — пирхає Щуряка. — Але принаймні виглядало б якось пристойніше.
Рудий знову зіщулюється.
— Я одного зрозуміти не можу, — замислено каже Щуряка. — Це ж якраз ти затіяв цей новий Закон. Ти ж бо сам заварив усю цю кашу, так?
Рудий киває:
— Ну, я. Тоді мені здавалося, що я все добре обдумав. А вийшла дурня. Сфінкс пригрозив, що якщо Габі до них іще раз носа поткне, то він мені голову відірве. А так було б добре…
Його перериває гучний дзвінок на обід. Хтось, хто лежить у спальному мішку, починає вовтузитися.
— Тепер потрібно її терміново кимось замінити. Другої Габі в нас немає, то нехай буде Щуряка.
Рудий піднімає голову.
Блискуча чорна гривка навскіс перекреслює обличчя Щуряки, повністю закриваючи ліве око. Якби не ця гривка, було б видно, що брови її змикаються над переніссям, утворюючи суцільну лінію. Вони здаються набагато густішими від того, що шкіра в неї ніжна, немов у маленької дитини, — майже прозора. Рудий ковтає слину.
— Пробач, — каже він. — Я не думав, що це так прозвучить. Хочеш, вріж мені, я заслужив.
— Обід, так? Обід? — зі спального мішка витикається голова, потім її хазяїн з’являється весь. Москіт. Кістлявий, у смугастих трусах, він неуважно шкребе живіт і витріщається на Щуряку заплилими очицями.
— Усе вийшло так бридко просто тому, що я говорив чесно, — Рудий озирається на Москіта. — Тому що казав, що думав, розумієш? Але я це зовсім не так уявляв, як ти описуєш! Я думав, що тобі було б неважко... Але якщо ти так це сприймаєш… Тоді, звичайно... Нема мови... Я, власне, і не сподівався, що така дівчина, як ти...
— Заткнися, га? — перебиває Щуряка.
— Сьогодні будуть сосиски, — намагається зав’язати світську бесіду Москіт, — і малинове желе.
— А Сліпому ти дійсно подобаєшся. Хоча, звичайно, ти мені вже не віриш.
— А може, малинового желе не буде… Може, це я таки прибрехав…
— Який псих тобі повірить? Розмріявся.
До спальні з тупотом заскакують два Щуро-Логи:
— Обід! Ви що, заснули тут? — обривають з вішалки наплічники та вивалюються назад на коридор.
Москіт стрибає по кімнаті, намагаючись вцілити ногою в штанину. Щуряка перевертає бірки дзеркальною стороною назовні. Одну, другу, третю, четверту... Ланцюжки при них різної довжини й часто перекручуються.
Рудий ховає манірку в наплічник. В одній з бірок — його краватка-метелик у червоно-білий горошок. Краватка надягнена просто на голу шию.
Щуряка роззирається й уперше помічає, що, незважаючи на бруд, у другій гарно. Стінами біжать антилопи Леопарда, на бігу перетворюючись на струменисті смуги орнаментів. Подекуди вони напівстерті, але від цього здаються тільки кращими. Рудий насаджує на голову казанок і простягає Щуряці руку.
— Мир?
— Вважай, щоби Вошива не закусала тебе до смерті, — попереджує його вона. — Терпіти не може, коли до мене торкаються.
У бірках — троє маленьких дверей. У всіх трьох одночасно зникають Москіти. Рудий зі Щурякою теж виходять у коридор — і в бірках відразу темніє. З кожним кроком підошви черевиків липнуть до паркету.
— По-моєму, вам уже пізно робити прибирання, — каже Щуряка. — Ви мітлу не відірвете від підлоги.
— Не відірвемо — значить, не відірвемо, — зітхає Рудий. — Ну то й що? Будуть у Щурнику ікебани з мітел. А потім і зі Щурів. Живий музей.
Щуряка, знизавши плечима, йде у бік дівчачих сходів. Струнка, в занадто масивних для неї черевиках. Рудий кричить: «До побачення!», але вона не озирається. Він, стиснувши губи, рушає до їдальні. Його обганяють Птахи, вони хихотять.
Привид
Душа блукає ночами. І якщо ти спиш,
Ніколи тобі не зустрітися зі своєю душею.
Ф. Нурісьє. Господар дому
Лорд лежить в іскристій пітьмі. Він накритий з головою і задихається від гарячки, а довкола плавають видіння. Її очі, волосся, тонка рука, обхоплена плетеним ремінцем браслета. Лорд лежить, затамувавши подих, боячись сполохати ману, але наслання дедалі тривожніше, дедалі неспокійніше, воно тане, як віск, і зникає. Він відкидає ковдру й дихає на повні груди, мокрий, наче миша, яка побувала в калюжі.
Із повітрям повертаються звуки. Свист і дихання сплячих. Хропіння Чорного, що хвилями загрози зринає аж до стелі. Ближче — пташиний посвист сплячого Шакала і шарудіння тіл, котрі перевертаються й ворушаться. Куряка, не прокидаючись, тягне подушку з-під Табакі та перекладає її на Лорда. Лорд ухиляється, пересуваючись на край ліжка. У Лері — світло нічника. У Македонського — теж світло, проте затулене газетою. Лорд дивиться в стелю, що аж ніби притягує його. Стеля і тягне, і наближається; ось вони зовсім поряд: колесо, пташина клітка та розкосі очі повітряного змія. Дивне діється з Лордом. Він лежить — і одночасно стоїть. Лорд, який стоїть, легкий, наче пушинка. Він бачить стелю й нічник Лері у формі гриба, і самого сплячого Лога з рожевим відлиском на волоссі, й себе внизу, який лежить під зім’ятою ковдрою, — він бачить усе це з висоти, на якій ніколи не бував, бо з висоти свого зросту. Не встигає подумати про вікно та про свіжий вітер, що вривається в кватирку, як переноситься на підвіконня. Обличчя овіває нічна прохолода. Вітер несе із собою віддалений шум — регіт і звиски непутящих Щурів, їхні самозабутні веселощі. Чи можу я піти, куди захочу? Тінь його ковзає над підлогою — занадто легка — проходить крізь двері в темінь, і Лорд заплющує очі, щоб краще бачити свій шлях там, де він є — і де його немає. Повз нього пролітають темні стіни, розверстою пащею наїжджають відчинені двері. У Могильних вікнах — зимовий місяць, і він прозорий у його світлі. Сходинки, чужий коридор…
Лорд простягає руку, вона відпливає в порожнечу, обмацуючи її, пропускаючи крізь пальці, пролітаючи крізь зустрічні двері. Він відстає, і коли рука намацує ті єдині двері, котрі йому потрібні, він іще далеко, а рука вже ковзає обличчям тієї, що спить на підлозі. Нарешті Лорд наздоганяє її (всього лише руку!), і її дотик стає його дотиком.
Руда дівчина в майці, яка зсунулася з плеча, сідає на матрац, вдивляючись у темряву.
— Що це?! Е?! Йди! Йди звідси!
Лорд здригається на ліжку й ловить повітря ротом.
Навколо перекидаються, бурчать і зітхають. Він завмирає. Я був там. Я дійсно там був! Долоня ще відчуває жорсткість вогненного волосся. Вище пояса він плавиться від жару, нижче — йому холодно. Може, в мандрах нічним Домом мій привид застудив собі ноги? Це боляче. Обличчя Лорда кривиться, він радий, що темрява приховує його
