Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Винниченко метко повернув праворуч і шмигнув у двері — до курилки.

В курилці було зовсім порожньо, і, полегшено зітхнувши, Винниченко вийняв портсигар. Як же тепер бути? Як бодай довести до відома Тома, що Центральна Рада ні в чому не винна?

Двері в цю хвилину прочинились — гамір з площадки вдарив у курилку — і Винниченко, щоб ніхто не помітив і не впізнав його, мерщій пройшов до убиральні.

І раптом крізь щілинку, коли причиняв дверцята, він побачив: з курилки в сусідню убиральню, швидко перебираючи ногами, поспіхом пройшов Альбер Тома.

І тут — швидкою блискавкою — мозок Винниченка пронизала геніальна ідея: геніальні ідеї не вибирають місця, де їм народитись. Таж слушнішої нагоди не буде ніколи! Адже цей тет–а–тет — якщо, звичайно, доречно вжити цього виразу на такий випадок, — можна використати якнайкраще! Ніде, ні за яких інших обставин, не зміг би Винниченко побалакати з Тома, невідступно оточеного прихильниками Тимчасового уряду, так достоту душа в душу!

— Гм! — кашлянув Винниченко. — Вітаю вас, вельмишановний мсьє Тома!

— Бонжур! — відгукнувся тоненьким голоском з–за переборки французький міністр.

— Вельмишановний мсьє Тома! Вас вітає мсьє Винниченко. Ві–ні–шен–ко — заступник голови української Центральної Ради! Вітаю вас урочисто, а також і просто від душі: я — теж соціаліст і теж — лідер партії українських соціал–демократів.

— Приємно! Зворушений! Мерсі! — ґречно відгукнувся Тома.

Люб'язна відповідь додала Винниченкові сміливості, і він перестав соромитись свого поганенького французького прононсу. Чергова геніальна ідея — а геніальні ідеї, як відомо, коли вже з'являються, то бомбардують одна за одною, — знову народилась в його голові. Можна ж добре скористати з афронту, який щойно дістали більшовики там, унизу, в вестибюлі. Винниченко сказав:

— Я, на превеликий жаль, був позбавлений змоги вітати вас з трибуни, бо керівники мітингу злочинно не дали мені такої змоги. Ах, мсьє Тома, ми говоримо зараз з вами зовсім конспіративно — як соціаліст з соціалістом. Тому мушу сказати вам, що політика російського Тимчасового уряду, хоча й іменує він себе революційним, фактично продовжує колоніальну політику царату!.. Адресуюсь до вас, як до представника вільної Франції, яка завжди стояла на сторожі ідей національної незалежності! Від імені української Центральної Ради благаю вас підтримати наші домагання і допомогти нам створити свою українську державу!

Альбер Тома, в своєму відділкові, сказав:

— Проблема утворення нових держав має стати лише після закінчення війни, мсьє. Зараз існує тільки одна проблема: воювати! Російські фронти повинні зрушити з місця! Здійснювати зараз відокремлення від Росії частини її території означало б — послабити сили союзної коаліції.

Винниченко почув, що Тома відкинув защіпку, і заспішив ще дужче:

— Звичайно, мсьє! Тільки воювати! Але ж ви пересвідчились на фронті, що російська армія втратила боєздатність!

— На жаль, це так… — сумно погодився Тома.

— А українці хочуть воювати!

— Хочуть? — недовірливо перепитав Тома. — Не може бути!

— Бо вони прагнуть вибороти національне визволення!

— Що ви кажете!

— Українців треба виділити в окрему армію, мсьє міністр, і ця армія буде цілком боєздатна! Запалене священним ентузіазмом, наше військо покотиться просто на груди ворогові!

— Мсьє, — урвав Тома пристрасну мову Винниченка. — А скільки може бути українців у російській армії?

— Чотири мільйони, мсьє!

— О!

— Чотири мільйони вояків зараз розкидані по небоєздатних російських частинах, але якщо їх зібрати докупи…

Винниченко прочинив дверцята і, нарешті, з'явився перед міністром Франції. Мсьє Тома ґречно його вітав:

— Радий познайомитись з вами, гм… наочно, мсьє! — Тома коректно вклонився.

— Щасливий з цього! — Винниченко шанобливо схилився.

— Так ви кажете, чотири мільйони і… боєздатних?

— Запалених жаданням покласти живот свій на олтар…

— Цю інформацію і гм… ваші побажання