Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Останні слова Бош поглинули лемент і ґвалт, які вчинились у фойє. Дами істерично вищали, хтось свистів, заклавши пальці до рота, десятки обурених голосів репетували: «Геть німецьких запроданців — більшовиків!»
Офіцери кинулись до депутації робітників.
Боженко скочив на банкетку під колоною і гукнув, склавши долоні рупором біля рота:
— Геть війну! Народ не буде воювати за буржуїв!
Його збили з ніг, але він підхопився і завівся відразу з трьома чи чотирма офіцерами.
В цей час з другої банкетки вже гукав Смирнов:
— Хай живе мир без анексій і контрибуцій!
— Геть війну! Мир! — дружно гримнула вся робітнича делегація десятком голосів.
Між колонами утворилась колотнеча. Галантний офіцер–аристократ Боголєпов–Южин брутально викрутив руки за спину дамі — Євгенії Бош. Іванову на плечі повисло аж четверо. Смирнова кілька трусили так, що в нього аж метлялася голова. Боженка оточили вже десятеро. Інших членів делегації штурхали зонтиками, ридикюлями, піхвами шабель. Вигуки, свист, зойки зависли над побоїщем. Мсьє Альбер Тома заховався за колону, але його в заколоті притисли, і він вимахував руками, не маючи змоги набрати повітря в свої астматичні легені.
Та поручики Петров і Драгомирецький здогадались широко розчинити обидві стулки вхідних дверей, і з вулиці в вестибюль ринули юнкери, що несли почесну варту.
— Хапай їх! — кричав поручик Драгомирецький. — Давай їм під микитки, щоб знали! Крий совдепщиків–більшовиків, щоб мами своєї не впізнали! Амба–карамба! І ваших нєт!
— Спиніть натовп, юнкери! — кричав поручик Петров. — Вам відповідати, коли трапиться самосуд!
Боженко вихитрився, вихилився і садонув поручика Драгомирецького носком чобота.
Тома зомлів.
5
Коли Винниченко повернувся до Троїцького дому і сів на своє місце в президії, на трибуні промовляв Петлюра.
Худорлявий, з обличчям аскета і очима фанатика, Петлюра вже самою зовнішністю справляв на аудиторію хвилююче враження. Промовляючи, Петлюра вигукував закінчення речень, і виходило неначе гасло, кинуте в юрбу.
Коли Винниченко ввійшов, Петлюра кидав у зал:
— Українцям нема чого говорити про свою лояльність до Тимчасового уряду або Петроградської Ради! Нехай тепер вони виявляють свою лояльність до українців!
Зал гомінко ворушився і плескав у долоні.
— Центральна Рада не повинна бути тільки химерним громадським органом хатнього українства! Ми бажаємо, щоб вона стала дійовим урядом української держави!
І зал дружно відповідав:
— Воліємо української влади!
— Питаються — хто дасть нам автономію? А я запитую: хто ж насмілиться нам її не дати, якщо ми матимемо своє, українське військо?
Зал відповідав одностайним ревом:
— Вимагаємо української армії!
Прапорщики та вольнопери — безусі й бородаті — зривалися з місць, підкидали вгору шапки. Сімсот пар ніг гупали об кам'яну долівку.
Та Петлюра змахнув рукою, і стало тихо.
Петлюра казав:
— Російський Тимчасовий уряд кинув нині гасло: «мати–вітчизна в небезпеці!» І він має рацію: російська держава нині справді стоїть перед небезпекою. Але вона ніколи не була матір'ю для українців, тільки — мачухою. І створення української армії буде ще дужчою — грізною небезпекою для російської тюрми народів!
— Слава! — залементував зал. — Геть мачуху–Росію, хай живе ненька–Україна!
Винниченко поморщився. Промова Петлюри дошкуляла йому не змістом своїм — із змістом він був згодний. Прикро було, що захоплення аудиторії адресувалось не йому, Винниченкові, а комусь іншому, тим паче — Петлюрі. Дивіться на нього — заклав руку за борт френча і стоїть, чекаючи, щоб в залі змовкло: теж мені — наполеончик! І ці йолопи–семінаристи влаштовують йому цілу овацію. Ще, чого доброго, з'їзд викаже цьому прем'єрові кобищанського гуртка театральних аматорів своє довір'я і обере його на поповнення Центральної Ради! А він же, сучий син, навіть і не своїми власними словами промовляє, а простісінько рецитує, слово в слово, резолюцію, яку
