Книги Якова - Ольга Токарчук
Коссаковська, каштелянова кам’янецька, пише до отця єпископа Львівського Лубєнського, сенатора
Катажина й кроку не зробить без Аґнєшки. Всі знають, що без Аґнєшки ніщо не обходиться. Навіть сам каштелян останнім часом домовляється про зустріч із дружиною через Аґнєшку. Аґнєшка — серйозна й мовчазна. «Ходяча таємниця», — каже про неї каштелян. Орлеанська діва. Але в її товаристві норов його дружини якось м’якне, притуплюється вістря її іронії, мішенню якої аж надто часто бував він сам. Тепер вони втрьох вечеряють, і треба визнати, що відколи Аґнєшка завідує ще й кухнею, страви стали смачнішими. Вони навіть сплять в одній кімнаті. Та й хай їм буде, бабам.
Аґнєшка якраз розплітає перед дзеркалом волосся своєї пані, щоб її зачесати перед сном і знову заплести коси.
— У мене випадає волосся, — каже каштелянова. — Я вже майже лиса.
— Що ви таке кажете, вашмосте, у вас завжди таке волосся було — ріденьке, але міцне.
— Ні, я лисію, не обманюй мене. Ет, велике діло — волосся… Я все одно ходжу в чіпцях.
Аґнєшка терпляче чеше Коссаковську волосяною щіткою. Та заплющує очі.
Потім раптово здригається, Аґнєшка аж застигає над нею зі щіткою в руці.
— Ще один лист, моя дорогенька. Я забула.
— О, ні, моя пані. На сьогодні робота закінчена, — відповідає Аґнєшка, повертаючись до чесання.
Тоді Коссаковська хапає її за талію і садить собі на коліна. Дівчина не пручається, всміхається. Каштелянова цілує її в шию.
— Ще один маленький листик до того бундючного набурмосеного єпископа.
— Добре, але в ліжку і з бульйоном.
— Ти — хитруля мала, ти це знаєш? — каже Катажина, погладжуючи Аґнєшку між лопатками, наче песика, і випускає її з обіймів.
Потім, сидячи в ліжку, спираючись на великі подушки, майже невидна з-під лапатого мережива чіпця, диктує:
Повернувшись на Поділля, поспішаю гаряче й сердечно привітати Вас, отче єпископе, що очолили Ви Львівську дієцезію після того страшного нещастя, яке спіткало попередника Вашої Ексцеленції — світлої пам’яті Міколая Дембовського.
Водночас хочу щиро порекомендувати Вам, отче, далекого родича мого чоловіка, такого собі Антонія Коссаковського, який після довгих років мандрів повернувся в обійми Речі Посполитої і прибув до мене як до своєї родички з проханням про заступництво. Цей Коссаковський має видатний талант до різних східних мов, особливо до гебрайської. Гадаю, що Твою, отче, дорогоцінну увагу вже привернули ці бідолахи-євреї, які, наче сліпці, шукають істинну віру та навпомацки йдуть до єдиного світла християнської релігії. Тут, у Кам’янці, всі про це балакають. Вдалося нам заручитися підтримкою короля для цих пуритан, і сама я всім серцем їх підтримую, зокрема тому, що вже багато років спостерігаю за цими дітьми Мойсеєвими і бачу їхнє тяжке життя, в якому вони й самі чимало завинили, чіпляючись уперто за свої єврейські забобони. Буду вельми вдячна за слівце відповіді, хоч і не хотіла б Вашій Ексцеленції надто інкомодувати.
Невдовзі збираюся я до Львова, чекаю лише трохи кращої погоди і плекаю велику надію, що застану Вас, отче, в доброму здоров’ї. І пам’ятайте, Ваша Ексцеленціє, що завжди можете розраховувати в нас на теплий прийом — чи то в Кам’янці, де чоловіка мого частіше можна застати, чи то в Буську, куди я вчащаю.
Ксьондз Пікульський пише до отця єпископа Львівського Лубєнського, сенатора
Поспішаю повідомити Вашій Ексцеленції, що ще в час Вашої відсутності у Львові вдалося мені дещо вивідати про протеже каштелянової. Отже, виявилося, що пан Молівда (його прізвище начебто походить від назви острова у грецькому морі, який перебуває у його власності, але перевірити це немає змоги) певну частину свого бурхливого життя провів у Валахії, де був старійшиною громади богомольців, яких у нас часто називають хлистами. Проте цей Молівда — не хто інший, як Антоній Коссаковський гербу Сліповрон, син такого собі Реміґіана, хорунжого гусарів. Мати його мала дівоче прізвище Камєнська й походила зі Жмуді. Двадцять чотири роки його вважали зниклим безвісти. І ось тепер він з’явився тут під прізвиськом Молівда.
Щодо цієї єресі, поширеної серед православних, знаю лише те, що її послідовники вважають, нібито світ створив не Бог Предвічний, а його злий брат Сатанаїл. Тому-то у світі панують зло і смерть. Цей бунтівний Сатанаїл зліпив світ із матерії, але не зміг вдихнути в нього дух, тож попросив про це доброго Бога. Той і вклав душу у все сотворіння. Тому вони й вірять, що матерія — зла, а дух — добрий. І що Месія прийде вдруге. Деякі вважають, що він утілиться в жінку. Послідовники цієї єресі — то волоські селяни, але трапляються між ними й козаки, що втекли до турків, і навіть селяни-русини, втікачі від панщини та біднота. Ще довідався я, що шанують вони таку собі начебто Матір Божу, яку вибирають методом голосування; вона обов’язково має бути ідеально красивою і невинною дівчиною. Не їдять м’яса, не п’ють вина й горілки (що мені видається дивним, бо з Варшави доходили чутки, що ім’ярек Молівда хмільними напоями не гидує; втім, це може бути доказом, що з тією сектою він більше не водиться). Таїнство шлюбу вони зневажають і кажуть, що діти, народжені в шлюбі, прокляті. Вірять зате в духовну любов між людьми, яка освячує тілесний зв’язок. Навіть у гурті.
Наша свята Церква, безумовно, засуджує такі жахливі єресі, але вона надто потужна й велика, аби займатися такими дрібними збоченнями. Найважливіше для неї — спасіння душ вірних. Тому пишу Вашій Ексцеленції про свої підозри із занепокоєнням. Чи людина, яка так загрузла в єресях і допомагає іншим єретикам, може бути вартою довіри? У нашій дорогій Речі Посполитій, чия велич спочиває на нашій спільній вірі в єдину святу католицьку Церкву, постійно чаїться привид розколу. Сили іновірців тиснуть на нас зі сходу і заходу, тому всі ми мусимо бути напоготові. І я як монах відчуваю особливу відповідальність за це.
Втім, не замовчуватиму деяких інших важливих аспектів нашої справи. Цей Коссаковський-Молівда вільно володіє кількома мовами, найкраще ж турецькою та давньоєврейською, а ще грецькою, руською і, звісно ж, латиною та французькою. У нього глибокі знання про Схід, він знається на багатьох науках і пише поезію. Ці таланти, безумовно, допомогли йому в його бурхливому житті, можуть вони знадобитися й нам. Мати б лише впевненість у його цілковитій відданості справі…
Антоній Молівда-Коссаковський пише до Його Ексцеленції єпископа
